«Накипело уже. Не называйте этих уродов Ордой!
Честно говоря, коробит сильно… Я понимаю, эмоции зашкаливают и незнание некоторых исторических нюансов.
Но прошу вас, уважаемые Украинцы, перестаньте называть этот сброд, что напал на вас, Ордой, ордынцами и прочими инсинуациями этого понятия.
Это стадо, даже не стая… До Орды им ой как далеко.
Они, скорее, потомки рабов настоящей Орды. Не приемники, а именно рабы!»

Це послання до українців ще у 2020 му році ширилося у соцмережах від імені казахських активістів.
Направду по організації суспільства та веденню військової справи до тих майстерних вершників-кочівників, русскім «освободітєлям» ой як далеко.

Золота Орда лишила свій слід на землях багатьох нинішніх незалежних держав, і, звісно, України теж. Тільки на території Полтавської області було знайдено не один десяток непересічних поховань золотоординського часу.
Одне з них, наприклад, — поблизу села Волошине, при обстеженні території майбутнього кар’єру Єристівського родовища залізних кварцитів (експедиція під керівництвом Олександра Супруненка, 2003 рік).

Це кочівницьке впускне чоловіче поховання № 1 може бути датоване початком — другою чвертю XIV ст., та віднесене до числа поховальних комплексів представника аського (ясського) населення Золотої Орди, ймовірно, з кавказькими коренями та салтівським походженням.
Воно хоч і не було надто пишним та багатим, але все таки вражає своїм наповненням. У добре збереженому дерев’яному гробовищі лежав наш молодий (за антропологічними визначеннями 20-25 років) чоловік, який точно був вояком, про що красномовно свідчив виразний супутній інвентар.
Серед рослинного тліну, залишків повсті, чисельних кісток жертовних тварин та фрагментів посуду(і навіть досить нетипових жертв — курячих яєць) небіжчика супроводжували чимало суто «військових» предметів.
Серед знахідок були: залізний наконечник дротика-сулиці, пряжка, ніж, сагайдачний гачок, фрагменти пер та черешків залізних наконечників стріл, рештки берестяного сагайдака.
Предмети упряжі коня були представлені залізними двоскладовими вудилами, з рухомими кільцями, та стременами.

Також збереглися залишки набору предметів для розведення вогню — залізне кресало, фрагменти залізної чаші у дерев’яній коробочці, трубочка та кремінь.

Все це було покладено у шкіряний мішечок невеликого розміру (близько 6х8 см) із зав’язкою. Не дивлячись на погану збереженість примітно що шкіра була добре вичинена, тонка, пофарбована в яскраво-червоний колір.
Яскравість і насиченість кольору вказує на немісцеве виробництво фарбника або про імпорт вже готової фарбованої шкіри, бо фарбник-продублювач, який надавав би такий яскравий і стійкий відтінок шкірі, на Лівобережжі невідомий.
Цікаво що майже всі предмети-знахідки були дбайливо обгорнуті в різні види тканини від простої бавовняної до вишуканої шовкової, деяка містила металеві нитки-оздоблення (ймовірно парча), а сам воїн був одягнений у червону шерстяну сорочку, (можливо фарбовану коренем одного із місцевих видів звіробою), штани однакової ширини згори і до низу (по типу шароварів) та верхній одяг на кшталт куртки, про що говорять залишки шкіряного тліну.

Але на цьому цікавості не закінчуються.
Серед незначних зубних нашарувань, які були практично на всіх одонтологічних органах, не можливо було не помітити діастему (щілину між передніми зубами) — до 3,5 мм.
На думку антрополога нашого Центру Андрія Артем’єва, центральними зубами чоловік за життя часто утримував металево-шкіряний предмет.
Це і викликало із часом появу аномалії прикусу — прямокутного дефекту з рівними гладкими стінками. Предмет, який тримали у зубах, мав ширину — 2,0 см, товщину — 3,5 мм. Віковий інтервал формування порушення починався з малих років, імовірно, не пізніше 12-літнього віку. Частина речі, що перебувала у роті, прилягаючи до верху, була більш-менш м’якою, скоріше за все, шкіряною, частина ж, яка знаходилася внизу, — могла бути металевою.
Звичка стискувати зубами деталь одягу чи кінської вузди або ж музичний інструмент зберігалася до загибелі індивіда.
На думку наших дослідників він тримав у зубах музичний інструмент — варган.

Тож, мабуть, він був ще й музикантом. Уявляєте? Такий аналог золотоординського Козака-Мамая, який після бою припинав коня, і запаливши люльку чи ароматні трави складав, можливо, нову мелодію про свої походи чи просто медитативно відпочивав під прадавнім дубом десь на сучасній Кременчуччині, де і спочив навіки.
Тому можливо не дарма і походження козацтва, і найвідоміший збірний народний образ козака — Мамая, — має, на думку більшості дослідників, зокрема й кочівницькі корені.

Всі ці корені переплелися і дали українцям такий образ, який живе у народі вже не одну сотню літ. Бо колись його зображення можна було побачити всюди – на полотнах і на стінах хат, на дверях і віконницях, на кахлях і скринях.
Козака Мамая вважали захисником, воїном, мудрецем, характерником, цілитилем та навіть мандрівним філософом.
Бо він не дарма ж сидить «по-турецьки» (в позі «лотоса»), та ще й під прадавнім Дубом, праобразом Світового Древа, яке корінням сягає в найдавніші глибини часів.

А той хто має міцне коріння, як ми, українці,  – обов’язково вистоїть, навіть в найскрутніші часи!