Багато хто сьогодні, можливо, відкриє для себе той факт, що більшовицький каток репресій почав застосовувати термін «українського фашизму» до української наукової інтелігенції ще в 1930-х роках. Так, готуючи цей матеріал та читаючи сфабриковані чекістами та НКВС кримінальні справи, ми зустріли цей наратив чи не в кожній другій статті про культурних діячів та науковців минулого століття, що діяли в Україні та стали жертвами найжорсткіших політичних репресій.

#репресована наука_полтавський_слід

У більшості, агресивна репресивна політика, яку ініціювали сталіністи, була направлена на тих наших вчених, що представляли саме історичні галузі науки.

За підрахунками архівних матеріалів, лише у 1930-1933 роках із 184 репресованих науковців України не менш 170-ти представляли різні галузі історичної науки. Загалом же, за весь час політичних переслідувань з 1927 до 1990 р. в Україні було засуджено близько 545 тисяч осіб, з яких щонайменше 140 тисяч було розстріляно…

До Дня жертв політичних репресій ми хотіли б присвятити цей дайджест подвижникам історико-культурної спадщини, які народились на Полтавщині або тісно пов’язали свою діяльність з полтавським краєм, жили, якщо не сказати «виживали», і працювали, знаходячись в умовах жорсткого політичного тиску.

Зазнаючи постійних переслідувань, звільнень з посад, цензури у професійній сфері, ув’язнень, арештів та катувань на допитах, виселення з України та заслання до концтаборів та колоній Сибіру й Уралу, та навіть до фізичного знищення, вчені протягом життя все ж продовжували робити вражаючі наукові відкриття та культурні здобутки.

Ідеологічного шельмування тоді зазнали майже усі науковці, що працювали у Полтаві та Полтавській губернії/області: археологи, діячі пам’яткоохоронного руху, культурознавці та мистецтвознавці, директори музеїв, краєзнавці та етнографи — адже саме вони і були тією активною спільнотою, що впливала на національну самоідентичність. Саме про них ми і хотіли б вам  розповісти, адже вони зберегли нашу культуру та історію та пронесли її через сталінський терор минулого століття.

Тож пропонуємо нашим читачам цикл про полтавців та пов’язаних з Полтавою вчених-дослідників, які стали жервами рашистів ще століття тому.

***

Стефан Андрійович Таранушенко – організатор та учасник пам’яткоохоронного руху, мистецтвознавець, дослідник української історико-культурної спадщини.

Досліджував українську історико-культурну спадщину, монументальне (передусім храми та дзвіниці) й народне житлове будівництво, іконопис осередків Слобожанщини і Полтавщини, різні види народного і декоративно-вжиткового мистецтва. Впродовж 1920-х ретельно досліджував і рятував від загибелі історико-культурну спадщину Полтавщини, взявши на облік 76 архітектурних, історико-меморіальних, літературних і археологічних пам’яток. Автор монографій і науково-популярних книг: «Мистецтво Слобожанщини» (1928), «Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України (вийшла друком 1976).

9/20 грудня 1889 – 13 жовтня 1976 р. Народився Стефан Андрійович у містечку Лебедин Харківської губернії, завершив заочно середню освіту в Охтирській класичній гімназії. Потім вступив на слов’яно-руське відділення історико-філологічного факультету Харківського університету, й закінчив його 1916 року з дипломом першого ступеня. Викладав як доцент у Полтавському історико-філологічному факультеті (1918), ад’юнкт-професор Полтавського університету (1918-1920). У 1917-1931 рр. працює в установах охорони пам’яток мистецтва й культури.

З 1920 до 1933 рр. очолював Музей українського мистецтва, організував понад десять науково-дослідницьких експедицій по вивченню історико-культурної спадщини минулих поколінь. Вражає їх географія: 1920-1922 рр. — Харків і його околиці; 1923 р. — Кременчуцький та Золотоніський повіти на Полтавщині; 1924 р. — Кам’янеччина, Вінниччина, Житомирщина, Київщина; 1925 р. — Лебедин; 1926 р. — Миргород, Лубни, Прилуки, Тростянець, Чернігів, Полтава; 1927р. — Слобожанщина і Полтавщина; 1928 р. — Полтавщина, Сумщина, Чернігівщина; 1929 р. — Полтавщина і Сумщина; 1930 р. — Кам’янеччина; 1931 р. — Полісся; 1932 р. — Чернігівщина; 1933 р. — Донбас. Результатом цих експедицій стали зібрані безцінні матеріали з історії народної архітектури та побуту, іконопису, килимарства та кераміки.

Під час наукових експедицій, в лекціях і приватних бесідах він послідовно відстоював та пропагував збереження історико-культурної спадщини. Тому, коли в 1926 р. була утворена Харківська крайова інспектура охорони пам’яток, її очолив саме Стефан Таранушенко.

В 1929 р. Стефан Андрійович увійшов також до складу Українського комітету охорони пам’яток культури. На його першому пленумі, який відбувся 12-13 травня 1929 р. у Харкові, він виступив з ґрунтовною доповіддю про пам’ятки України та першочергові заходи по їх збереженню.

Милуючись сьогодні архітектурними та монументальними пам’ятками Полтавщини, ми часто навіть не здогадуємось, що збереженню багатьох з них завдячуємо саме Таранушенку. Вже в 1927 р. завдяки його особистому втручанню лише по Полтавському та Лубенському округах було взято на державний облік 76 монументальних, архітектурних, історико-меморіальних та археологічних пам’яток.

Стефан Андрійович особисто виїздив для огляду і визначення завдань охорони Мгарського монастиря і будинку у Великих Сорочинцях, де народився Микола Гоголь, садиби Михайла Драгоманова в Гадячі, клопотався перед НКО УРСР про виділення коштів на ремонт та реставрацію будинку Муравйова-Апостола в Хомутці, Хрестовоздвиженського монастиря в Полтаві та інших.

Різко негативно поставився він у 1930 р. до пропозицій про переплавлення для потреб індустріалізації копії знаменитого козацького дзвону «Кизикермен» з дзвіниці Успенського собору в Полтаві. Завдяки його принциповій позиції дзвін врешті-решт опинився в фондах краєзнавчого музею, де зберігається й понині.

14 жовтня 1933 р. Стефан Андрійович був звинувачений у контрреволюційній антирадянській діяльності, заарештований органами ДПУ в справі так званого «російсько-українського фашистського блоку». Зв’язаний, за версією слідчих, з ленінградською організацією українських націоналістів на чолі з Володимиром Перетцом, цей блок нібито мав свій керівний центр у Харкові та широку мережу периферійних груп (до 40), що об’єднували близько ста музейних працівників та науковців.

Контрреволюційною, під пером слідчих, «виявилась» і багаторічна музейна робота Стефана Таранушенка, оскільки «теми його виставок не пов’язувались з бойовими завданнями сьогодення, виставлялись роботи художників-емігрантів, фашистів, які пропагували культуру українського фашизму».

Так цинічно і скрупульозно перекреслювалось життя справжнього патріота України, який за рішенням особливої трійки при колегії ДПУ від 24 лютого 1934 р. був засуджений на 5 років до виправно-трудового табору. Навіть відбувши покарання в районі Чити на будівництві другої нитки БАМу, отримав дозвіл повернутися на батьківщину лише в 1953 р., вже після смерті Сталіна.

У матеріалі використані текст і цитати з Науково-документального видання«Реабілітовані історією».

Далі буде.