Продовжуємо писати про сплюндровані сталінщиною долі українських подвижників історичної спадщини. На цей раз розповідь торкнеться провідного археолога та музеєзнавця Володимира Грінченка, відомого відкриттям сенсаційного Вознесенського комплексу з Вознесенським (його ще іноді називають Кічкаським) скарбом поблизу Дніпра.

Варто згадати, що Володимир Автономович був працівником нашого Полтавського краєзнавчого музею, який у ті роки називався Центральним пролетарським музеєм. Саме з цього місця почав свою наукову кар’єру молодий вчений з Диканщини, що дуже швидко увійшов до кола найбільш провідних археологів. Але йому не вдалося попрацювати за фахом й кількох років, та натомість судилося потрапити під репресійну катівню кінця 30-х років минулого століття ще в молодому віці.

#репресована_наука_полтавський_слід

Володимир Автономович Грінченко – археолог, музеєзнавець.

15 липня 1900 – 19 квітня 1948 р.

Народився Володимир Автономович на хуторі Цокурівка біля села Мохурівка на Диканщині у сім’ї селянина. Любов до історії та рідного краю привели юнака до Центрального пролетарського музею Полтавщини, де в 1922 р. він влаштувався лаборантом археологічного відділу, і де йому пощастило опинитися в спільноті видатних колег-дослідників – Володимира Щербаківського, Михайла Рудинського, Олександра Тахтая, Костянтина Мощенка тощо.

Разом із вченими зі світовим ім’ям він потрапив у магічне для кожного початківця світ польової археології, невдовзі вирушаючи з колегами з Музею у комплексну історико-етнографічну експедицію до села Яреськи, а пізніше разом зі своїм наставником Михайлом Яковичем Рудинським обстежує неолітичні поселення на узбережжі р. Псьол, та проводить розвідки на Нижньому Поворсклі Кременчуцького та Кобеляцького повітів у 1922-1923 рр.

Така співпраця зі знаними археологами дуже швидко впливає на ставлення молодого вченого до професії, якій він вирішує присвятити подальше життя. Утім перша хвиля репресій 20-х років не оминає і Полтавський музей, де один за одним починають звільняти дослідників української спадщини. Тож Михайло Рудинський, який вже на той момент став другом для Володимира, і який також потрапив під звільнення, радить Грінченку виїжджати з Полтави та продовжити професійний шлях під наставництвом Дмитра Яворницького у Катеринославі (нині – м. Дніпро). За його порадою Володимир вступає до Катеринославського інституту народної освіти, де одночасно влаштовується на роботу до місцевого крайового історико-археологічного музею.

На цей момент (початок 1928 року) доля закидує нашого студента безпосередньо у вирій найвидатніших археологічних подій того часу, коли на Запоріжжі розпочинала роботу Дніпрогесівська історико-археологічна експедиція, масштаби географії котрої дорівнювали площині кількох заводів-гігантів. Тоді, комісією для досліду території Дніпрельстану при Спільному зібранні ВУАН було розроблено план дослідження цих територій у галузях

«геології, географії, водного господарства, іхтіології, ботаніки, фавни … антропології, археології, історичної географії, історії мистецтва, етнології, фольклору, музичної етнографії, звичаєва права, діялектів та термінології», а бюджет на поточний рік обстеження виділявся в сумі 120 тисяч карбованців.

Археологічний напрямок в Комісії тоді представили відомі Олекса Новицький, Данило Щербаківський (до липня 1927 р.) та Дмитро Яворницький, загалом же експедиція об’єднала разом майже усіх патріархів археологічної науки того часу: Миколу Макаренка, Михайла Рудинського, Петра Смолічева, Сергія Гамченка та багатьох інших.

Тож, будучи здатним учнем, Грінченко завойовує довіру своїх колег вже на початку досліджень гребель Дніпра, відтак науковцю доручають керувати третиною розкопок. А це, не багато не мало – 33 з 99-ти археологічних об’єктів, що досліджувалися вченими.

Тоді Дмитро Яворницький відзвітується Комісії про результати роботи Володимира Грінченка таким чином:

 «цілком самостійні і відповідають науковим вимогам як з боку методологічного, так і описового. Під час роботи В.А. Грінченко виявив ініціативу, розшукавши і дослідивши об’єкти виняткового значення (Кічкаський скарб, канцирська керамічна мануфактура та інші)».

Завзяття в роботі для молодого вченого було віддячено долею – під час експедиції йому вдалося відшукати, розкопати та дослідити кілька видатних об’єктів: Вознесенський комплекс (про нього далі), ранньосередньовічні керамічні майстерні у балках Канцерка та Кринична, курганну групу Кічкаського некрополю, поселення на острові Перун, в ур. Сагайдачного, у балці Куценькій, могильники біля Вільного порогу і в балці Криничній, кам’яні споруди в балці Скотоватій, кілька черняхівських поселень і багато іншого.

Окремо варто розповісти про знайдений скарб, що за кількістю і вагою дорогоцінних металів та предметів культового значення посідає друге місце серед знайдених українських комплексів після Перещепинського. Дмитро Яворницький в своїх нотатках зазначає його із назвою «Кічкаський» (за історичною назвою тамтешньої місцевості Кічкас), втім сам Грінченко писав у звітах назву «Вознесенський». Сам скарб був виявлений археологами при обстеженні Вознесенської гірки на Запоріжжі, що представляла з себе могильник, до якого входило до 50-ти курганів, і в одному із валів якого було знайдено споруду-укріплення. У східній частині його археологи виявили зруйновану кам’яну кільцеву викладку площею 29 квадратних метрів. В її центрі на глибині до 2-х метрів знаходилось поховання-спалення, на користь чого свідчили знайдені тут обпалені людські кістки, залізні стріли та каміння.

З публікацій досліджень Вознесенського скарбу нам відомо, що в ньому знаходилось до 1500 золотих речей, майже виключно у вигляді бляшок та грудочок розплавленого металу загальною вагою більше 1 кг 200 г, 20 залізних кінських вудил, 50 залізних стремен, пряжки та кільця від кінських уборів, з яких дві-три пари орнаментовані срібною та золотою насічкою. Бляшки, що призначались для оздоби людських та кінських ременів, були прикрашені складною ювелірною технікою — «зерню» та «сканню», а деякі виготовлені «штампом». Серед знахідок були і золоті кільця та інші деталі від піхов для шабель, сагайдаків, луків, сідел та іншого військового спорядження. Більшість речей мала сліди перебування у вогні, а багато з них було знищено вогнем і перебували у вигляді шматочків металу.

Із срібних речей скарбу найкраще зберіглася фігурка орла зі змією в лапах – антична алегорія боротьби відкритої сили та підступної хитрості. Дослідники вважать, що срібний птах вагою більше кілограма і заввишки 21 см, скоріше за все, був навершям корогви візантійського легіону. З другої, схожої, фігури лева вціліла лише голова. Серед знахідок із срібла частина речей, а це – кадило, чаші й дискоси, мала важливе культове призначення.

Також археологу вдалося розшукати стародавні мечі на місці спорудження Дніпрогесу, в котловані біля лівого берега.

«Прекрасні мечі, хороша робота і хороша сохранність. Тип варязьких мечів. Я надсилаю Вам схематичні малюнки… Клинки залізні, ручки ж, особливо у № 1, сильно посріблена, а сама головка у № 1 опутана верьовочкою з срібного дроту. Де була ручка, сила обвито срібного дроту, що певне обмотана була ручка. По всьому верху меча сила дірочок, видать була усипана камінням, але ні жодного не лишилося»,

– пише Грінченко Дмитру Яворницькому.

Невдовзі тут було знайдено ще три мечі.

Щодо подальшої долі знахідок, то ще до завершення робіт експедиції розпорядженням «Укрнауки» вони були розподілені поміж музеями Дніпропетровська, Запоріжжя (музей Дніпростроя), Харкова, Одеси тощо.

Володимир Грінченко, дослідивши свою знахідку, зробив висновок, що це поховання кількох чоловік, датувавши пам’ятку VIII століттям. Припускаючи, що поховані не могли померти всі відразу, він пише у своєму творі «Пам’ятка VIII ст. коло с. Вознесенки на Запоріжжі»:

«… причиною такої передчасної смерті міг бути невдалий бій, повстання у війську або якась серйозна катастрофа, під час якої загинули полководці і певна кількість воїнів. Ця катастрофа, можливо, призвела до безвихідного становища, і воїнам, які лишились живими, довелось спалити разом із своїми загиблими полководцями та товаришами також і військові регалії (орел та лев), щоб вони не дістались ворогові…. Спорудження з валами, розташоване у найвищій частині Вознесенської гірки, дозволяло контролювати місцевість у радіусі 15 кілометрів і, можливо, було укріпленням центрального управління штабу військового загону слов’ян або хазарів».

За науковим значенням масштабні роботи і здобутки цієї експедиції визначили розвиток археологічної науки на десятиріччя. За обсягом робіт на той час Дніпрогесівська експедиція в СРСР не мала собі рівних.

Отже, набувши ґрунтовного польового досвіду та закінчивши Катеринославський інститут, Володимир вступає до аспірантури при Українському науково-дослідному інституті матеріальної культури у Харкові, під час навчання в якому впродовж 1932-1933 рр. проводить археологічні дослідження на теренах Луганщини, і одночасно працює завідувачем відділу Харківського історичного музею.

На новій посаді, маючи рівень лише теоретичної підготовки, Грінченко за короткий час готує нову експозицію музею, яка стає швидко популярною серед громадськості Харкова, після чого вченого запрошують до роботи в столичний Центральний історичний музей. Незважаючи на наявну базу, йому довелося розпочинати роботу по створенню наукових архівів та колекцій практично з нуля. В розпорядженні Грінченка не було навіть приміщень для розгортання фондів, а експонати, передані колишнім Всеукраїнським історичним музеєм імені Т.Г. Шевченка, псувались та гинули в непристосованих для зберігання підвалах.

Однак, вже на кінець 1936 року, незважаючи на всі виклики того часу, музей завдяки новому працівнику, впорядковує колекції інших реорганізованих на той момент комуністами музеїв: Інституту історії матеріальної культури Академії наук УРСР, Етнографічного, Діячів АН УРСР, Всеукраїнського історичного, а також численні збірки, передані Музейним містечком, Музеєм західного мистецтва, матеріали розкопок в Ольвії за 1935-1936 рр.

Тому не дивно, що після року роботи Володимира Автономовича призначають керівником музею, де він з головою поринає у справу. Утім ненадовго… Слава Вознесенського скарбу, з якою прогриміла постать молодого археолога, не принесла щастя ані Грінченкові, ані музею, в якому він тоді працював.

Епоха репресансу українських науковців кінця 30-х була занадто жорстока, тож Центральний історичний музей, що наполегливо збирав українську спадщину, піддається критиці у більшовицьких газетах:

«Унаслідок шкідництва український історичний музей приведено до розвалу. Директор музею Грінченко та його… науковий працівник… зробили все, щоб розвалити цей важливий заклад»*

* зі статті «Вороги в музеях» // Комсомолець України. 1937. 9 вересня. № 207 (3579). С. 3.

Послідуюче звільнення з посади рішенням НКО Володимир переживає тяжкою хворобою серця. На той момент дружина і діти вченого – та опора, що допомогла на цьому складному етапі життя. Лише наступного року Володимир зміг знову влаштуватися за фахом – завідувачем фондами в Академічному інституті археології, де йому доручають забезпечити консервацію та класифікацію численних археологічних знахідок. Одночасно з цим науковець не полишає наукову працю, готуючи ряд розвідок про взаємозв’язки східних слов’ян і Візантії. У підготовці креслень до них допомагає дружина Марія Сергіївна Маринець, яка на той момент навчалася у Київському індустріальному інституті. Нова відповідальна посада, дружина, син та донька – гадалося, що життя для Володимира Автономовича нарешті устаткувалося.

…Однак через кілька місяців, 18 квітня 1938 року, Грінченко був заарештований та звинувачений у контрреволюційній діяльності та участі в антирадянській націоналістичній організації, після чого його запроторили до катівні, в якій допити тривали до червня 1938 року. Пізніше про них розповість сам Володимир Автономович:

«В червні 1938 р. на моє прохання очної ставки з членами контрреволюційної організації, до якої включили і мене, слідчий відповів, що її я отримаю лише тоді, коли мої кістки будуть повністю потрощені, а шкіра стане суцільним мішком. Тут же він передзвонив слідчому Крещанівському і попросив у нього «махалку». Через дві хвилини останній заніс до кабінету задню ніжку стільця, дав мені в зуби і запитав чи бачу я, що це таке, а також чи усвідомлюю, ще буде надалі».

З архівних документів відомо, що на допиті 20 липня 1938 р. Грінченко визнав, що

«до дня свого арешту був найлютішим ворогом Радянської влади. Приєднавшись до контрреволюційного підпілля активно проводив антирадянську діяльність, спрямовану проти існуючого в СРСР ладу… було доручено «псувати знайдений при розкопках та іншими шляхами матеріал, який мав наукову цінність, комплектувати матеріали в музеї не за історичним, а соціальним принципом»».

Втім, вийшовши із стін катівні через кілька місяців тортур, Грінченко відмовляється від всіх своїх свідчень. Слідчі беруться за вченого по другому колу, і в справі вже з’являються сфабриковані допити «спільників» Грінченка – вже на той момент розстріляних археологів Т. Теслі, В. Знойка.

17 жовтня 1939 р. постановою Особливої наради при НКВС отримав вирок – 5 років виправно-трудових таборів й 21 грудня був відправлений етапом до Красноярського краю. Дружина Грінченка з дітьми була виселена з помешкання, яке відібрало керівництво партії.

Залишились його уривки з листів до дружини і дітей з вислання:

«Дорога Марусічко! Писав тобі у Ромни і на всякий випадок пишу сюди. Взагалі, доки не отримаю від тебе листа і не довідаюся, де ти будеш, буду писати на Ромни. Я живий і здоровий. Пишу з Новосибірська, прямую до Канська, виїду, очевидно, завтра. Як мучуся, що не довелось побачитися 23.XIІ. Знаю, як ти чекала і як, очевидно, організувала виклик Світлусі і рідних. Жаль, жаль… Знаю, що турбуєшся, знаю, що ніколи не повіриш в те, що я винний. Звідси я повинен і буду звільнений. А поки що порубаємо ліс. Живи і, головне, бережи себе та діток. Всіма вами я любуюсь. І радий, що ви у мене є. Вами я живу. Ви – мій маяк. Думаю, що винесу все заради вас. Не забувайте лише ви мене. В тебе я вірю і пишаюсь тобою. Міцно цілую всіх. Ваш чоловік і батько Володимир. 3.1.1940 р.».

Відбувши покарання, ще кілька років залишався в таборі через заборону партійного керівництва жити у столиці, і лише в 1947 році повертається до сім’ї у Київ. Тут він зустрічає колишніх колег, які планували розкопки пам’яток біля с. Мачухи на Полтавщині, й за їхнім сприянням влаштовується до складу тимчасових співробітників майбутньої експедиції. У 1948 р. вчений отримує дозвіл працювати у м. Полтава у Полтавському республіканському історико-краєзнавчому музеї «для вивчення археологічних матеріалів в Полтавському музеї», але 19 квітня 1948 р. серце вченого зупинилось назавжди у віці 48-ми років…

Похований на Монастирському кладовищі у місті Полтава.

Використані джерела і література:

Олексій Нестуля. «Сплюндрована доля. В.А. Грінченко». // Науково-документальна серія книг «Реабілітовані історією». Полтавська область. Книга п’ята.

Ганна Черкаська. «Володимир Грінченко». // UaHistory.

Категорія: Дніпрогесівська Археологічна Експедиція (1927–1933). // Цифрове сховище пам’яті. Проєкт Наукового Архіву Інституту Археології НАН України.

Георгій Шаповалов. Прийшов Святослав у Пороги… // УДК 94(477):929СВЯТОСЛАВ“097”. Запорізький обласний краєзнавчий музей.

«Пам’ятка VIII ст. коло с. Вознесенки на Запоріжжі» // «Археологія», 1950, т. 3. Реабіліт. 1956.

Володимир Грінченко. «Пам’ятка VIII ст. коло с. Вознесенки на Запоріжжі» // «Археологія», 1950, т. 3. Реабіліт. 1956.

І. С. Мельникова, О. М. Ткаченко. Колега і товариш (до 120-ї річниці від дня народження В. А. Грінченка). // Старожитності Лівобережного Подніпров’я. 2020 р.