Свято-Преображенський Великобудищанський монастир знаходився на території с. Чернечий Яр (біля с. Великі Будища) нинішнього Полтавського району. Нарівні з Мгарським і Хрестовоздвиженським був одним з найшановніших монастирських закладів на теренах сучасної Полтавщини. Близько двох століть проіснувала ця жіноча обитель на одному місці, з другої половини ХVІІ ст. до 1887 року.

І якщо ми маємо досить обмежену кількість джерел про чоловічі монастирі, то з жіночими проблем щодо інформації про їх функціонування, внутрішній уклад та повсякденне життя – ще більше. Адже так склалось, що жіночих обителей було менше за кількістю, вони були менші за розміром та об’ємом господарства, а також рідше привертали увагу дослідників церковної старовини.

Так щодо Великобудищанського монастиря ми не маємо ні точної дати його заснування, ні беззаперечних даних про фундаторів.

У виданнях кінця ХVІІІ – початку ХХ століть найчастіше фігурує офіційна дата 1689 рік, коли зусиллями славнозвісного Генеральноого судді Василя Леонтійовича Кочубея на територію сучасної південної околиці с. Чернечий Яр було нібито перенесено якусь стару обитель (?), а саме людність і, можливо, будівлі. Саме Василя Кочубея перекази називають і будівничим Преображенської церкви монастиря у тому ж 1689 році, за якою він і отримав свою назву. Водночас зустрічаються й інші дати перенесення/заснування монастиря, та згадки про раніше існування названої церкви, адже в жодному зі збережених документів не засвідчено головну роль саме Василя Кочубея у фундації Великобудищанської обителі.

Не згадується В. Кочубей і у гетьманських наданнях обителі, а серед документальних джерел відомі привілеї монастирю  на маєтності гетьманів Івана Самойловича, Івана Мазепи, Іван Скоропадського. Водночас в них немає і жодного слова про фундацію, перенесення обителі чи щось подібне.

Тож на думку В’ячеслава Шерстюка має право на існування й версія про те, що початково обитель була заснована в Полтаві чи безпосередньо неподалік полкового міста (який згадується в джерелах як Дівочий Спаський Полтавський), і лише після цього монастир «перекочував» на нове місце, ближче до своїх володінь. Як відомо, саме так сталося з Пушкарівським монастирем, облаштованим у Полтаві 1676 року і перенесеним за межі міста в 1721 р.

Так само немає точних даних і про першу ігуменю монастиря. Щодо цього питання, історіографічна традиція називає ім’я Олександри Жученко, дочки Івана Жука та єдиної сестри знаменитого Федора Жученка, тестя вже згадуваного В. Кочубея. Ії ж найчастіше називають засновницею обителі. Це виглядає досить правдоподібно, адже більшість жіночих монастирів в Україні були засновані представницями шляхетних козацьких родів, які потім всіляко підтримували ці обителі й виступали їх покровителями й в майбутніх поколіннях.

У цьому відношенні невипадковим виглядає і той факт, що перші землі, надані монастиреві Іваном Самойловичем загалом співпадають з «батьківщиною» Івана Жука.

Тож, мабуть недаремно, місцеві народні перекази тісно пов’язували Великобудищанський монастир з родиною Кочубеїв та її сімейними легендами. Так навіть у наш час від місцевих жителів можна почути про те, що нібито невдовзі після Полтавської битви до монастиря прибула Мотря Кочубеївна, яка тут усамітнилася під іменем Єфросинії. Нібито саме у цьому монастиря колишня кохана Івана Мазепи прожила відлюдницею свої останні роки, часто одиноко блукаючи в лісі, де і померла (а точніше замерзла), і де її поховали. І тут не можна не згадати, що подібну історію розповідали й про Пушкарівський монастир, де навіть показували могилу дівчини.

Цілком можливо, що саме послушниці Пушкарівського монастиря, які після його ліквідації перейшли до Великобудиської обителі, принесли до Чернечого Яру легенду про Мотрю Кочубеївну.

Та справді визначальним для Чернечоярської обителі стало те, що з Пушкарівки сюди було перенесено чудотворну ікону Пресвятої Богородиці Володимирської, яка стала головною святинею монастиря. Цей давній образ за переказами було явлено в період лихоліть Північної війни та що він, подібно Горбанівському, був дивним чином знайдений у безлюдній місцевості поблизу Полтави.

Саме ця ікона постійно привертала до себе увагу православних паломників у ХІХ столітті. І, ймовірно, саме до цього образу Пресвятої Богородиці приїздила помолитись та поставити свічку за свого сина, «вічного мандрівника» Миколу Гоголя, його мати Марія Іванівна, яка свого часу, за свідченнями сучасників, також відвідувала монастир.

«Чернечоярська» частина історії Великобудищанського монастиря закінчилась у 1887 році, коли його з новою назвою, – Троїцький, було перенесено на нове місце.

Після цього почалась вже нова сторінка його історії.

Докладніше – а посиланням: https://map.codpa.org.ua/?visitid=10907