XVIII століття було одним з найбільш суперечливих періодів української історії. Водночас з розвоєм українського господарства простежується його активне залучення до виснажливих імперських воєн, які в цьому столітті вів царський уряд. Розбудова власних державних органів Гетьманщини – та їх поступове, але планомірне, підпорядкування загальноімперським державним структурам. Завершення процесу формування власної української еліти – та її інкорпорація до російського дворянського стану з його привілеями та обов’язковою лояльністю до імперії.
Такою ж суперечливою була ситуація й в духовному житті України. Українська церква, потрапивши наприкінці XVII століття під повний контроль Москви, упродовж XVIII століття поступово втрачала позиції як надійна опора для поширення культури та просвіти в Гетьманщині. Відповідно, це серйозним чином позначилось і на становищі монастирів в українському суспільстві. Замість осередків культури та освіти вони все більше перетворювались на значні господарські комплекси з великими земельними володіннями, що врешті-решт призвело до їх секуляризації російської державою за правління Катерини ІІ.
Не дуже тривала історія існування Сокільського Преображенського монастиря – яскравий приклад того, як у XVIII столітті розвивалось церковне життя Гетьманщини. Бувши вже традиційно заснованою на землях, подарованих церкві в особі Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря міщанином Никифором Федоровичем у 1714 році, Сокільська обитель тривалий час, аж до 1749 року, перебувала під опікою саме цієї церковної твердині Полтавщини.
За цей час монастир зазнав як розширення земельних володінь, так і руйнації кримськими татарами та подальшого відновлення Іоанном Скляренком, якому Полтавським монастирем обитель було надано з усіма ґрунтами та вітряками. Після постриженства в тому ж монастирі він, під іменем Ісайї, не тільки відродив Сокільську обитель, яка з того часу майже п’ятнадцять років іменувалась скитом і підпорядковувалась вже Нехворощанському монастиреві, а й розбудував її господарство. Як результат – з 1763 року Сокільському скиту було знову було затверджено іменуватися і писатися монастирем.
Цей період історії монастиря характеризується переміщенням у 1777 році його дерев’яних будівель, у тому числі соборної церкви, настоятельського дому, огорожі, а також братських келій, на нове, відкрите і рівне місце, – на горі Доховій (Духовій). Після цього в різних джерелах його стали називати Сокологірським.
Характерним для XVIII століття стало і використання українських монастирів, за прикладом російських, як місць покарання, заслання чи ув’язнення для священників, що так чи інакше провинились перед державою або ж можновладцями.
Так до Сокільського скиту 1756 року був засланий роменський протопоп Єфстафій Стефанович, який мав тривалий конфлікт з впливовою у Гетьманщині родиною Марковичів.
Ще 1744 року роменський хрестовий протоієрей Євстафій Стефанович подав донос на Марка Андрійовича Марковича, який в розмовах критикував графа Олексія Розумовського, матері Розумовського в селі Адамівка. При цьому він прописав всі обставини, за яких Маркович сварив піднесення Розумовського, які йому стали відомі цілком випадково зі слів священника роменської соборної Успенської церкви Петра Яновського, що чув цю лайку. Але тоді донос потрапив до рук управителя маєтками Розумовського Семена Пустоти, який його знищив.
Така ж доля спіткала і другий донос, поданий пізніше. До Таємної канцелярії дійшов тільки третій, відправлений з Ромен 25 липня 1747 року, в якому Стефанович до звинувачень проти Марковича та Пустоти додав згадку про батька першого, «мазепинця» Андрія Марковича: 1728 р. на Андрія Марковича «подано было 700 челобитных, но кн. Шаховский (министр при гетмане Апостоле с 1730 г.), получив от Марковича подарки, спрятал все челобитныя в долгій язык».
Врешті решт це призвело до арешту Марковича та Пустоти, їх відправлення до Москви та смерті Марка Марковича у тамтешній в’язниці, чого родина Марковичів звичайно ж не могла пробачити Стефановичу. Однак відомо, що із Сокільського ув’язнення він таки втік.
Подальшому розвитку Сокільської обителі, як і багатьох інших, завадили реформи у церковній сфері, проведені імператрицею Катериною ІІ. Секуляризувавши земельні володіння монастирів Гетьманщини, вона остаточно перетворила їх на опорні пункти духовного поневолення українського народу, яке протягом наступних більш ніж двох століть проводила московська церква.
Але Сокільському Преображенському монастирю навіть в цьому відношенні не пощастило. Після конфіскації земельних угідь він був 1786 року закритий, а його святині та дерев’яна будівля Преображенського собору перенесені до Катеринослава.
Таким чином, волею долі Сокільській обителі випало існувати не тільки лише сім десятків років, але і за важких обставин планомірного наступу імперських структур на всі залишки окремішнього існування українських земель, у тому числі у церковній сфері.
Більш детально читайте на точці нашого віртуального маршруту : https://map.codpa.org.ua/?visitid=10947