Ніде правди діти, ми не так далеко пішли від наших пращурів які мали культ тварин-предків, згадаймо хоча б східний календар — ніякі сучасні технології та вивчення Всесвіту не завадять нам вбиратися в кольори тварини-покровителя року, принаджуючи їх бути добрими до нас наступні 12 місяців.

Такий собі відгомін анімалізму в сучасному світі, вони є та певно і будуть завжди. Вони є і в східному гороскопі, і в індуїзмі, де кожен бог має свою їздову тварину-супутника, яким однаково поклоняються в храмах чи навіть на вулицях, та і християнські євангелісти зображуються завжди вкупі зі своїми тваринами-«прототипами» (биком, орлом та левом). Нас досі оточують анімалістичні символи — вони дивляться на нас і з тату, нашийних оберегів та з небесних сузір’їв.

До речі, cузір’я Великої Ведмедиці наші предки спочатку називали Лось.

Ця велична істота раніше посідала одне з чільних місць у тваринному пантеоні. Нарівні з ведмедем він вважався господарем лісу і не лише через розмір та силу.
У шаманських віруваннях багатьох народів лось був твариною-посланцем, посередником між світом духів і світом людей. Шаманські жезли часто мали навершя у вигляді голови лосихи, і були ритуальним інструментом для перевтілення та отримання сили трансформації провідника у всі три світи.

Влітку 2011 р. Полтавська археологічна експедиція Центру проводила археологічні обстеження на ділянці з реконструкції автомобільної дороги Київ – Харків – Довжанський, на території Войнихівської сільської ради тогочасного Лубенського району Полтавської області, поблизу села Засулля.
Саме там, в урочищі Дубина ІІ, було знайдено бронзовий уламок бляхи із зображенням морди лося, яку дослідники відносять до скіфського часу.
Найімовірніше це була деталь кінської упряжі, уламок вуздечної бляхи. Добре видимі ознаки, наприклад, – вирячкувате велике око та видимий початок корони-рогів, свідчили про скіфську «породу» бронзової знахідки.

Давні майстри прагнули передати найхарактерніші риси образів тварин за допомогою максимально спрощених форм, часом збільшених до фантастичних розмірів. Звідси і спрощення, узагальнення зображення. Так для лося, наприклад, характерна горбата морда і короткий ріг, велике кругле око.
Наша бляха теж належить до редукованих зображень лося та, найімовірніше, (згідно з класифікацією подібних блях) її можна віднести до німфейсько-журівського типу.

Голова лося — один із популярних мотивів, так званого «скіфського звіриного стилю», адже звірі були символами тих якостей та чеснот, які прагнув мати степовий воїн. Їх міць, спритність, швидкість чи лють, через зображення на матеріальних предметах, наділяли свого власника саме тими рисами, якими володіла зображувана тварина.
Цим виразно простежується бажання посилити функцію речей не тільки для воїна, а і для його вірного побратима – коня. Декорована кінська упряж мала так само додавати сили, спритності або навіть певних магічних якостей.

Не знаємо напевно що саме додавав лось своєму чотириногому власнику, але судячи з кількості подібних знахідок його зображення було одним з найпопулярніших мотивів для декорування кінської упряжі.

Є таке прислів’я — «Лося б’ють восени, а дурня завжди».
Наразі цих тварин занесено до Червоної Книги України, і, сподіваємось, полювати на них українці таки перестануть
Особливо зараз, коли є на кого полювати у вигляді двоногих хижаків зі сходу.
Та й дурнів яких треба бити, вистачить зараз на всіх.

А ЗСУ не підведе! Віримо в їх силу, знання і міць, ну і трішки в тотемних тварин захисників нашого давнього Роду