Мальовнича місцевість між мікрорайонами Половки-Сади-Огнівка з каскадом ставків та невеликим лісочком – один з найбільш тихих та привабливих куточків Полтави. Тож не дивно, що він здавна є улюбленим місцем відпочинку полтавців. А от для любителів історії та краєзнавців – це територія, яка свого часу неодноразово була свідком значної кількості доленосних для Полтавщини та всієї України подій.

Саме тут, неподалік від тодішньої Полтави, у XVII столітті знаходилось село Пушкарівка, яке отримало свою назву за прізвиськом свого знаменитого власника Мартина Пушкаря. Історична традиція називає цього близького соратника гетьмана Богдана Хмельницького першим полтавським полковником, яким він записаний у реєстрі 1649 року під іменем «Мартина Пушкаренка». Під його безпосереднім командуванням полтавські козаки брали участь практично у всіх військових виправах творця Української козацької держави. Та на жаль у вітчизняну історію Мартин Пушкар увійшов не стільки завдяки своїм військовим звитягам, а насамперед як той, хто започаткував одну з найтрагічніших її сторінок – Руїну. Адже саме полтавський полковник після смерті гетьмана Богдана у 1657 році, при активній підтримці Москви, розпочав збройну боротьбу за владу з новообраним гетьманом Іваном Виговським, у якій і наклав головою вже 1658 року.

Власне з самою Полтавою пов’язана й історія виникнення Пушкарівського Вознесенського монастиря. У 1676 році черниці, вихідці з Подільської України, придбали землю в полтавському урочищі Мазурівка і заснували на ній дівочий монастир. Спочатку обитель прозивалась Покровською – за назвою монастирської Покровської трапезної церкви, а від місця свого початкового розташування монастир ще називали Мазурівським.

Ініціатором перенесення монастиря до вотчини полтавських полковників Пушкарівки навесні 1719 року став полтавський полковник Іван Черняк. Своїм коштом він відбудував обитель, і в 1721 році “усамітнена оселя”, за дозволом гетьмана Івана Скоропадського та благословення єпископа Кирила Шумлянського, остаточно переїхала на нове місце.

Тривалий час монастир продовжував називатись Покровським Пушкарівським дівочим монастирем і мав, очевидно, лише дерев’яні будівлі. Лише коли 1762 року, в монастирі, на новому місці, збудували першу муровану церкву – Вознесенську, обитель почала прозиватись за назвою нового головного храму.

Соборну муровану (цегляну) Вознесенську церкву було споруджено в пам’ять Івана Черняка на кошти, надані його сином Григорієм. На помин душі померлого батька він також пожалував Пушкарівському монастиреві й нові землі.
Того ж 1762-го року поряд з новозведеною церквою збудували ще й нову двоярусну дзвіницю, але вже дерев’яну.

Проте оновленій Пушкарівській обителі судилося недовге буття. Залишений російським імперським урядом 1786 року «поза штатом», тобто без державної фінансової підтримки, монастир зміг у такому стані проіснувати лише до початку XIX століття. Монастирські споруди без належного догляду повільно руйнувалися і розбиралися. У 1810 році було розібрано Георгіївську церкву, а у 1823-му – трапезну поруч.

Тож не дивно, що восени 1815 року за рішенням духовної Консисторії Вознесенський монастир був закритий, а Вознесенська церква отримала статус парафіяльної. Більшість монастирських сестер, а вже на 1805 рік їх лишалося в обителі лише 22 черниці, було переведено до Велико-Будищанського монастиря під Диканькою.

З історією Пушкарівського Вознесенського монастиря пов’язана доля чудотворної ікону Божої Матері «Володимирська Пушкарівська», яка була його головною святинею. За легендою, ця ікона була явлена в період лихоліть Північної війни, і існує припущення, що вона, подібно Горбанівській, також була дивним чином знайдена в безлюдній місцевості (в лісі) поблизу Полтави. При переїзді до нової обителі черниці забрали чудотворну ікону з собою. Переживши немало випробувань, Пушкарівська (Будищанська) святиня врешті-решт повернулася на місце свого колишнього обретіння, й наразі знаходиться в іконостасі відновленої Вознесенської церкви колишнього монастиря.

Також в Полтаві здавна ходять перекази, що саме у Вознесенському монастирі закінчила своє життя Мотря Кочубей, останнє нещасливе кохання гетьмана Івана Мазепи. Як відомо, ця романтична історія трагічного кохання хрещениці до гетьмана стала основою центральної сюжетної лінії поеми Олександра Пушкіна «Полтава», а пізніше опери Петра Чайковського «Мазепа». Одна з полтавських легенд розповідає, що молода дівчина після тих непростих випробувань, що випали на її долю, вирішила назавжди поєднати своє життя з Пушкарівським монастирем.

У старі часи гостям Полтави навіть показували в Пушкарівці стару могилу, яка вважалась місцем останнього спочинку Мотрі Кочубей. І хоча в 30-ті роки XX століття її було знищено разом з монастирським цвинтарем, у квітні 2009 року за кілька метрів од стін Вознесенської церкви, було насипано символічну могилу коханої гетьмана Мазепи.

Наразі від колишнього монастиря залишилась лише відновлена після тривалих робіт Вознесенська церква – діючий храм Української православної церкви.
Докладніше – за посиланням:https://map.codpa.org.ua/?visitid=10909