Продовженням та колискою збереження традицій Троїцького Великобудищанського (Писарівщинського) монастиря, який пізніше і сам зазнав долі головної обителі, став Матвіївський Преображенський скит. Виникнувши у 1890-ті роки він пройшов через важкі випробування 20-тих ‒ 30-тих років, був ліквідований, відродився в роки Другої світової війни та якимось дивом проіснував ще аж до 1962 року.

Для радянської влади принципово важливо було не тільки ліквідувати Церкву інституційно, а знищити власне саму віру. Адже більшовики взяли курс на побудову держави, яка прагнула до тотального контролю, в якій маси мали вірити не в Бога, а в Сталіна, Леніна, радянську конституцію і т. д. Тож проти Церкви проводилась політика повного винищення: священники і вище духовенство або знищувались фізично, або висилались на Соловки.

Врешті-решт, 8 квітня 1929 року було ухвалено закон про релігійні об’єднання, який поставив остаточну крапку на будь-якому юридичному існуванні Церкви. Як результат ‒ вже на початку 1930-х років у межах Української Соціалістичної Радянської Республіки не залишилося жодного монастиря, хоча у 1917 р. в Україні налічувалося 129 православних монастирів із загальною кількістю 16 166 ченців і черниць.

Остаточному знищенню православної церкви завадила лише Друга світова війна, в ході якої сталінський режим, прагнучи отримати підтримку широких верств населення, дозволив їй не тільки відродитися, а навіть піднятись з колін.

Та вже у 50-х роках, коли до влади приходить Микита Хрущов, ситуація повністю анулюється і починається нова величезна антирелігійна кампанія, внаслідок якої на теренах українського екзархату було закрито 46% церков, збережених або ж відроджених у попередню добу. І далі ситуація кардинально не змінювалась аж до розпаду Радянського Союзу, коли прийшло до відродження не тільки Української державності, а й Української Церкви.

Повертаючись же до Матвіївського скиту та його долі варто згадати, що зведений як монастир-супутник Великобудищанської обителі, він знаходився на монастирських землях, розміщених на лівому березі р. Ворскли. Місце, обране для скиту ігуменею Митрофанією, знаходилось на узліссі дубового лісу і мало вигляд півострова, утвореного притоками Ворскли. Свого часу настоятелька влаштувала тут храм та майстерні для послушенства молодих сестер, і саме в цьому, облюбованому нею куточку, ігумені Митрофанії судилось доживати свої останні роки та почити, побачивши знищення монастиря, якому вона віддала більшу частину свого життя.
Фактично, із 1922-го року саме Матвіївський скит правив чи не за єдиний духовний притулок місцевому люду і діяв як парафіяльний храм, що об’єднав богомольців з 24 закритих приходів, а також був деякий час обителлю 200 сестрам знищеної Великобудищанської жіночої обителі. Богослужіння в скиті тривали аж до 1939 року, коли він був закритий і чернецьке життя тут тимчасово припинилось. Тривалий час у Матвіївському скиті зберігався і Володимирський чудотворний образ Богоматері, головної святині колишнього монастиря. На сьогоднішній день за нею закріплена назва Будищанської (Пушкарівської) і вона врешті повернулася на місце свого колишнього обретіння ‒ до Пушкарівської Вознесенської церкви у м. Полтава.

Цікаво що вже наприкінці 1941 року, тобто невдовзі після початку радянсько-німецької війни, церковне життя Матвіївського скиту відродилося. Скит знову ожив, поповнився новими сестрами, а в післявоєнні роки не тільки продовжив своє існування, а і почав відбудовуватись.

Правда тривало це не довго. Вже на Троїцький тиждень 1952 року насельниць відлюдницької Матвіївської обителі змусили перейти до Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря. І хоча церковна служба у Преображенському скитському храмі продовжувалася ігуменом Іоанном (Котляревським) аж до 30 липня 1961 року, коли була востаннє звершена Божественна Літургія.

Врешті-решт скит зазнав долі материнського монастиря ‒ у жовтні 1962 року храм, будівлі навколо нього та цвинтар зрівняли із землею.
Докладніше про все це можна дізнатись на нашій мапі: https://map.codpa.org.ua/?visitid=10911