Як ми вже писали, політика секуляризації монастирських земель, започаткована і проведена російською імператрицею Катериною ІІ, призвела до підриву економічного базису функціонування монастирів у межах всієї Російської імперії. І хоча на теренах підконтрольної росіянам України, завдяки своєму привілейованому становищу в автономній тоді Гетьманщині, українські святині уникнули імперської церковної секуляризації 1764 року, дещо пізніше, у 1786-1788 роках, вони також долучились до цього процесу. За цей короткий період, у результаті повного чи часткового відібрання верховною владою церковної й монастирської власності (переважно земельної) та перетворення її на державну, в Україні було ліквідовано 29 монастирів, а решта була поділена на три класи, відповідно до яких ченці отримували платню від держави.

На Полтавщині на середину ХVІІІ ст. діяло 22 обителі. При цьому у другій половині ХVІІІ ст. в нашому краї можна було помітити нерівномірне співвідношення чоловічих та жіночих монастирів ‒ 6 жіночих та 16 чоловічих обителей. Згідно указу Катерини ІІ 15 з них (або 60,8 %) було скасовано.

І хоча пізніше, у 1861-1917 роках у цілому в Україні спостерігався зворотній процес ‒ зростання кількості монастирів (у цей період було засновано 41 новий монастир, з них більшість жіночі), вказана тенденція оминула Полтавщину. На кінець ХІХ ст. в Полтавській єпархії налічувалося лише сім монастирів – три чоловічих і чотири жіночих, з них у межах сучасної Полтавщини два чоловічих (Полтавський Хрестовоздвиженський і Мгарський Спасо-Преображенський) та два жіночих (Великобудищанський Свято-Троїцький і Козельщинський Різдва Богородиці). Враховуючи той факт, що Козельщинський монастир було засновано саме наприкінці ХІХ століття і мова про нього буде в наших подальших публікаціях, лише один з жіночих монастирів, заснованих за доби Гетьманщини, зміг пережити всі катаклізми XVIII-XIX століть і залишитись потужним духовним центром краю аж до своєї загибелі (хоч і не остаточної) у 1922 році ‒ в період революційних потрясінь ХХ століття, викликаних руйнацією Російської імперії.

Варто зауважити, що втративши практично усі вотчинні маєтки, монастирі, натомість, у залежності від багатства та знатності обителі, отримали від держави річне фінансування. Їх було поділено на три ступені класів, для яких було встановлено норму штатних ченців та черниць, при цьому їх розмір утримання та штату в чоловічих та жіночих монастирях різнилися. На утримання першокласних чоловічих монастирів (з 33 ченцями) державою щороку виділялося 2300-2500 крб., другокласних (з 17 ченцями) – 1500 крб., третьокласних (з 12 ченцями) – 950 крб. Жіночі монастирі першого класу мали особливі умови ‒ вони фінансувалися державою в залежності від кількості черниць, а їхній штат коливався від 52 до 101 осіб. У другокласних та третьокласних монастирях штат встановлювався по 17 черниць із державним утримуванням від 525 до 700 крб. на рік.

Усі інші монастирі, які не отримали статусу штатних, набули назви “заштатних” і мали існувати за власний рахунок, без допомоги від казни. Саме на власному утриманні з 1786 року перебував жіночий Вознесенський Пушкарівський монастир, переважна більшість черниць якого перейшла до Великобудищанської обителі, а сам він у 1815 році взагалі був скасований.

Власне Великобудищанський монастир отримав ступінь 2 класу, що створило для нього гарні перспективи для розвитку. Але найважливіше, що отримала обитель від Пушкарівського монастиря окрім черниць ‒ місцевошанований чудотворний образ Володимирської Ікони Божої Матері, іменованої “Пушкарівською”. На новому місці святиня, ошатно прикрашена і обдарована коштовностями, продовжувала чудотворити, серйозно сприяючи подальшому розквіту монастиря. Дива від святині при цьому ретельно перевірялися та фіксувалися у спеціальній книзі, яка проте загинула у монастирській пожежі 1848 року.

Нова точка на нашій Мапі розповідає про подальшу долю Преображенського Великобудищанського монастиря, переміщеного 1887 року у новозведені будівлі в місцевості «Писарівщина» (сучасне с. Писарівщина Великобудищанської сільської ради/старостату). Тут, після приєднання до монастиря вже існуючої в цьому місці Свято-Троїцької церкви, обитель було перейменовано у Троїцький Великобудищанський монастир, який дуже швидко прижився на новому місці.

На рубіж ХІХ-ХХ століть монастир вже мав два цегляних двоповерхових будинки, ігуменський корпус, приміщення літньої резиденції полтавських архієреїв, майстерні, цегельний завод, великий господарський двір, а поблизу річки Ворскли ― хутір так званої Старомлинської слободи з фермами для худоби і птиці. При обителі діяли чоловічий та дві жіночі двокласні церковнопарафіяльні школи, одна з яких з інтернатом для 80 дівчаток-сиріт. Окрім того, при монастирі навчалися молодші класи Полтавського жіночого єпархіального училища, відкритого 1873 року.

Окремо варто згадати, що з кінця 1890-х років до монастиря було приписано Спасо-Преображенський скит у с. Матвіївка сучасного Котелевського району, що на лівобережжі Ворскли. Який у подальшому відіграв помітну роль у житті монастиря після його закриття (про нього ще буде).

Докладніше ж про долю Великобудищанського Свято-Троїцького монастиря можна дізнатись за посиланням: https://map.codpa.org.ua/?visitid=10908