Як відомо, поява феномену християнських монастирів пов’язана з пошуками щиро відданими шанувальниками христового вчення цілковитого усамітнення, щоб повністю присвятити своє життя Богові. Для перших століть християнства на Близькому Сході характерним явищем було наступне: люди різного походження та соціального стану залишали свої сім’ї, майно, службу, пориваючи тим самим всі соціальні та родинні зв’язки, з єдиною метою – провести своє подальше життя в безперервних молитвах, повному смиренні та каятті за минулі гріхи.

За таким способом життя закріпилась назва аскеза, що в перекладі з давньогрецької означає вправа, інакше – подвиг. Для досягнення поставлених перед собою цілей подвижники не тільки селилися в якомога більш відлюдних місцях, а й добровільно обирали якнайважчі умови для проживання.
За житло першим християнським анахоретам слугували печери, землянки, як природні, так і власноруч викопані, а іноді навіть могили. При цьому чим менш комфортним та непристосованим до проживання було таке житло – тим краще. З метою умертвіння плоті та повної відмови від будь-яких проявів світських радощів чи задоволень, їхнє і без того аскетичне життя поєднувалось з постійними самокатуваннями на межі можливостей людського організму, що зазвичай викликало неабияку повагу у тодішньому суспільстві.
Але з часом, у результаті того, що поряд з першими відлюдниками селилися їхні шанувальники та послідовники, колишні усамітнені обителі почали перетворюватись на організовані громади з чітко сформульованими правилами та жорсткою дисципліною, в яких фактичне усамітнення для індивідуального спілкування з Богом стало проблематичним. Тож охочі досягти цього мусили залишати вже сформовані монастирі та шукати нові місця для духовних подвигів. І знову найкращим житлом для схимника слугували печери та землянки.

Проте за Нової доби обителі почали засновуватись вже переважно колишніми «сильними світу цього» – для спокутування колишніх гріхів та порятунку душі. І саме з останнім пов’язані якщо не виникнення, то розвій більшості монастирських обителей на Полтавщині. Як приклади можна навести історії заснування Мгарського та Хрестовоздвиженського монастирів.

На думку В’ячеслава Шерстюка більшість монастирів, які були засновані в першій половині – середині ХVІІ ст., починали своє існування саме як підземні печерні. Єдиний відомий на сьогодні печерний монастир на теренах Полтавщини, який чітко локалізований та частково збережений та досліджений, – це Чернечоярський в урочищі Монастирщина, що знаходився неподалік від сучасного селища Диканька та села Чернечий Яр, звідки і його неофіційна назва.

Попри те, що в деяких дослідженнях він виступає як безпосередній попередник, і навіть початковий етап функціонування Великобудищанського Преображенського (пізніше Троїцького) жіночого монастиря, жодних достовірних даних про те, якому християнському святу чи святому він був присвячений, немає.

Так само, через брак достовірних джерел, немає єдиної думки відносно часу заснування цієї чернецької обителі та її ліквідації, а є лише цілий ряд думок та припущень, заснованих на аналогіях та палеографічному, історичному та археологічному матеріалі, також, нажаль, дуже бідному.

Враховуючи це, питання часу появи Чернечоярської печерної обителі та її приналежності до майбутнього Преображенського жіночого монастиря залишається нерозв’язаним. Проте за статистичними характеристиками та аналогіями, дослідники схиляються до думки, що заснування печерного монастиря поблизу Диканьки можна віднести до часу середини – другої половини ХVІІ століття. Також висловлюється думка, що зважаючи на залишений слабкий слід в історії цей монастир, скоріш за все, міг бути філією якоїсь більшої «метрополії».

Вперше рештки цього монастиря та печер описуються в 1888-1890-х роках. Василем Докучаєвим. Пізніше залишки печер «на межі Полтавського і Зіньківського повітів» згадуються Левом Падалкою. У 1980-1990-х роках їх кілька разів оглядали співробітники Диканського музею та місцеві краєзнавці Валентин Скорик, Анатолій Щербань, Василь Кішик та ін. Рештки печерного скиту досліджувалися у 2005 році Спелеоархеологічною експедицією Науково-дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень, якою керував Тимур Бобровський).

Варто зауважити, що попри брак достовірних джерел, серед місцевих мешканців відносно «диканських лісових печер» ходило і навіть зараз ходить безліч різноманітних переказів та легенд.
Докладніше – за посиланням:https://map.codpa.org.ua/?visitid=10906