Свято-Троїцький Красногірський Чорнухинський монастир наступна точка на нашому віртуальному маршруті «Монастирі як пам’ятки історичної спадщини Полтавщини».

Безкорислива турбота про церкву з давніх часів вважається особливим виявом християнського благочестя. Практика добровільних надань та пожертв на спорудження та підтримку храмів розвинулась із традиції опікування ними як місцем, де прославляється ім’я Боже та звершується Божественна літургія. Імена церковних жертводавців зазвичай заносились до Поменників задля наступних молитовних згадок під час богослужінь.

На масштабність церковного доброчинства впливали передусім соціальне становище й матеріальна забезпеченість благодійників. Як і інших частинах Християнського Світу, на українських землях рушійною силою церковної розбудови здавна виступала привілейована частина суспільства, для якої окрім релігійної мотивації, дуже важливим був соціальний аспект практики благодійництва, коли опікування церквою розглядалось як статусна справа, прерогатива тих родин, які належать до суспільної еліти.

Тож небувалий розквіт церковного жертводавства на українських землях від другої половини XVII століття був тісно пов’язаний не тільки зі здобутками Української національної революції у державотворенні та господарському розвої, а й з формуванням з козацьких провідників нового нобілітету, який почав розцінювати благодійність як громадянський обов’язок, спрямований на досягнення нових ідеалів суспільства. Принципово новим стало й те, що доброчинність перестала бути приватною ініціативою окремих осіб чи привілейованих верств суспільства, а набула загальносуспільного значення.

Козацтво ж, включивши захист прав української церкви до своїх ідейних засад, не тільки рішуче відстоювало православ’я на полі бою, а й піклувалося про його розбудову в мирний час. Будуючи та облаштовуючи храми й монастирі в полкових і сотенних містах, козаки наслідували давню традицію ктиторства (з грецької «ктитор» — фундатор, засновник), що постала ще за часів Давньої Русі. Ктиторська діяльність козацтва, спрямована на підтримку церкви, стала одним із потужних чинників розвитку як української культури, так і економічного підґрунтя Гетьманщини.

Саме внаслідок такої діяльності на теренах Лівобережної України у період розквіту Козацької держави напр. XVII ‒ на поч. XVIII ст. виникла значна кількість невеликих за розмірами, але досить потужних як для своїх регіонів православних монастирів. Однією з таких обителей, яка в статусі пустині підпорядковувалася Свято-Михайлівському монастирю у Києві, був Свято-Троїцький Красногірський Чорнухинський монастир.

Його головним фундатором виступила Марія Василівна Гамалія, чий чоловік Григорій Гамалія тривалий час служив на високих військових та дипломатичних посадах у Війську Запорізькому, як на Право -, так і Лівобережжі. У 1687-1688 роках він обіймав посаду лубенського полковника, яку отримав внаслідок «коломацького перевороту», що привів до гетьманської влади замість Івана Самойловича Івана Мазепу. Правда вже наступного року антимосковські настрої Григорія Гамалії призвели до його заміни на цій посаді Леонтієм Свічкою, котрий і тримав пірнач аж до початку нового століття. Сам же Г. Гамалія надалі до своєї смерті у липні 1702 року мешкав у Лохвиці, де були сотниками його родичі, вів господарство у своїх численних маєтках, і бувши бездітним, відписав за заповітом всі маєтки дружині Марії Василівні.

Вона ж вже у серпні 1702 р. подарувала Святецьку греблю в Лохвиці Мгарському Лубенському монастирю, а частину маєтностей заповіла 1710 року Михайлівському Золотоверхому монастиреві в Києві та Мгарському Спасо-Преображенському монастиреві у Лубнах.
Серед інших фундаторів обителі не можна не згадати гетьмана Івана Скоропадського, який надав кошти на купівлю земельних угідь поблизу пустині.

Одна з легенд, що дійшла до сьогоднішнього дня про нетривале існування Чорнухинської обителі розповідає про те, що на кліросі однієї з церков Красногірської пустині співав у своєму дитинстві в церковному хорі майбутній український філософ Григорій Сковорода, який народився неподалік, у Чорнухах, у 1722 році. Відомо що в силу свого стрижневого характеру релігійність була потужним чинником у формуванні свідомості, а через те й філософії Г.Сковороди. Тож цілком вірогідно, що на формування релігійного світогляду Григорія Савича вплинули і його дитячі спогади про пустинь, де він бував на церковній службі у дитинстві.

Доля відвела Чорнухинському монастиреві зовсім нетривалий час на існування, вже у 1786 році його було закрито внаслідок секуляризаційної реформи Катерини ІІ, яка серед іншого ставила за мету заволодіння великими земельними угіддями, що належали монастирям.

Проте пам’ять про цю обитель досі живе серед місцевого населення. До того ж археологічні дослідження свідчать, що Красногірський монастир розміщувався на території Постав-муківського городища скіфського часу. А це дає підстави сподіватись на отримання внаслідок наукових досліджень нових даних про побутування даної обителі.

Докладніше дивіться точку на нашій мапі https://map.codpa.org.ua/?visitid=11058