Їх називають “чорними археологами”, але “археолог” – то забагато честі для них. “Чорні копачі” – вже цього було б достатньо. Бо для археолога в його пошуках на першому місці – дослідження, наука. Для копача – особиста нажива чи задоволення.  Ми продовжуємо говорити про основні проблеми археологічної спадщини в Україні, і на черзі – руйнування археологічних об’єктів та розкрадання артефактів ось такими “діячами”.

СТАТИСТИКА. За попередніми оцінками, щонайменше 70% археологічних об’єктів в останні за останні кілька років зазнали сторонніх незаконних втручань згідно з даними зі звітів археологічних експедицій (джерело: «Культурна спадщина та її вплив на розвиток регіонів України» – К.А.Поливач. Інститут географії. Національна Академія Наук  України)

…Однак ця цифра цілком може бути більшою. Адже в Україні тисячі пам’яток археології, що досі не поставлені на облік і не мають відповідних документів. Втручання в такі не завжди навіть фіксують, особливо, якщо вони знаходяться далеко від людських осель: у лісах, степах чи деінде.

З року в рік все більше людей в Україні захоплюються металодетекторним пошуком. Однак «чорні копачі» – це, у першу чергу, не ті, хто з металодетектором тиняються полями або закинутими селами. Бо «металобрухт», різноманітні «брязкальця», та навіть значна частина монет (зокрема, ХІХ – ХХ ст.), які їм трапляються – це все-таки не предмети археологічної спадщини, і не культурна цінність. Нічого страшного в металодетекторному пошуку немає, якщо він не стає на незаконні стежки. Так само як і в рибальстві чи полюванні, поки хтось не переходить межу і не стає браконьєром.

Грабіжники це ті хто або ж цілеспрямовано працюють на поселеннях, городищах, курганах, або ж ті, хто задля власного збагачення чи самозадоволення, всупереч законодавству, торгують наліво та направо предметами археологічного спадку, що за законом є власністю держави.

На жаль досить часто на разі фіксуються зумисні розкопування курганів, ділянок культурних нашарувань поселень та городищ. Звісно, про якесь збереження контексту знахідок при цьому не йдеться: усе безжально перекопується у пошуках стародавніх монет, прикрас із дорогоцінних металів, «скарбів Мазепи» та подібного. І це при тому що більшість стародавніх курганів, які час-від-часу стають об’єктами грабіжництва — або ж бідні, або ж пограбовані такими ж самими невігласами кілька сотень років тому (зараз, наприклад, в одному кургані під Решетилівкою, наша експедиція дослідила 18 поховальних комплексів, у яких було аж… 2 горщики та кілька виробів з кісточки та кремінців).

ЦІННІСТЬ. Артефакти, перепродані «чорними копачами» колекціонерам старожитностей, за приблизною оцінкою втрачають до половини чи 2/3 своєї дійсної історичної цінності. Бо вони повністю випадають із контексту археологічної пам’ятки чи місця де були знайдені. Легальні наукові розкопки ведуться за певними методиками, коли досліджується кожен сантиметр ґрунту. Важливо все: де це було знайдено, на якій глибині, як предмет лежав, що було поряд… Кожна знахідка «паспортизується», археологи складають плани поховань чи господарсько-житлових об’єктів, замальовують стратиграфічні ситуації.

Приватні ж колекціонери, зазвичай, вважають річ цінною саму по собі: бо вона старовинна і виготовлена з дорогоцінного металу. І навіть не намагаються дізнатися, з якого села, якої місцевості артефакт походить.

АРХЕОЛОГІЧНЕ БРАКОН’ЄРСТВО. Загалом, колекціонування археологічних предметів – це, по суті, браконьєрство. Адже, за законом, такі знахідки належать державі. У деяких європейських країнах, зокрема, в Англії, законодавством передбачено, що колекціонери, які мають такі артефакти, повинні доповісти про свої придбання державним органам, музейникам. І надавати можливість для дослідження та експонування.

Вітчизняні «копачі», звісно, мріють продати знайдені артефакти за кордон – там за старожитності дають більше. Однак українським законодавством це заборонено – таких ділків відслідковує СБУ. Хоча й не завжди успішно. Повернути археологічну пам’ятку в Україну з-за кордону – дуже важко: важко як віднайти її там, так потім довести що вона дійсно з України. Найгучнішою справою останніх років став меч вікінга, знайдений «чорними копачами» у Бродівському районі Львівщини. Правоохоронці виявили його на естонському кордоні, куди меч намагалися незаконно ввезти. Процес повернення тягнувся довго, однак зараз відреставрований артефакт прикрашає собою колекцію історико-краєзнавчого музею у Винниках. Є ще пару вдалих прикладів, коли після того як якийсь артефакт «засвітився» на аукціонах України, потім випливав на торгах у, наприклад, Німеччині. Завдяки уважним пам’яткоохоронцям та діям Міністерства закордонних справ таким чином не так давно було повернуто до України шолом пізньобронзової доби, що був «свідком падіння Трої».

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ. За незаконні розкопки або руйнування археологічних об’єктів, пошук рухомих предметів, що походять з археологічних пам’яток, передбачена адміністративна та кримінальна відповідальність. Власне, «присісти» можна і на 5 років. А якщо це посадовець, який використав своє службове становище для організації злочинних розкопок чи нищення об’єкту – то й на всі 8. Однак на практиці довести провину «чорних копачів» зовсім нелегко. Надто при тому, що територія багатьох пам’яток не позначена, не має жодних інформаційних табличок, а велика частина археологічних об’єктів взагалі досі без належної документації та охоронних номерів. Тому на суді «чорні копачі» раптом стають невинними овечками, які просто «копали криницю», «хотіли поховати собачку» і нібито жодного уявлення не мали, що роблять це на вершині кургану. Та й поліція, очевидно, вважаючи такі справи не особливо перспективними, не надто переймається злочинами у цій сфері. Тобто, суворість покарання традиційно для України не тотожна його невідворотності…

ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМИ. Простої відповіді, як врятувати археологічну спадщину від руйнування та розкрадання чорними копачами, немає. Але ідеї витають у повітрі)

Можна скористатися досвідом Італії, де існує підрозділ карабінерів, які займаються злочинами, пов’язаними з предметами старовини та мистецтва. Причому служать у ньому поліцейські винятково зі спеціальною освітою.

Можна повністю заборонити використання металодетекторів або запровадити їх реєстрацію, щоб посилити контроль. Хоча повна заборона будь-чого (у розумних межах) у будь-якій демократичній державі, зазвичай, не практикується.

Можна зробити обов’язковими повідомлення музейників про знайдені археологічні предмети та їх подальший викуп державою. Але, об’єктивно, українські музеї до такого розвитку фінансово і методологічно не готові. Адже доведеться не лише «вибивати» в держави купу грошей на викуп предметів культурної цінності, а й створювати величезний штат науковців, які їх будуть опрацьовувати. А зараз, на жаль, тенденції зворотні, на скорочення фінансування пам’яткоохоронного сектору.

Можна іще суттєвіше посилити відповідальність «чорних копачів» – і паралельно провести якнайширшу паспортизацію усіх відомих наразі археологічних об’єктів, щоб гра в: «А ми не знали!» – перестала бути грою в одні ворота. Цей напрямок перспективний, але ну дуже складний: паспортизація усіх пам’яток — дуже тривала в часі справа, а рухи щодо зміни законодавства у напрямку посилення відповідальності розбиваються об скелю того, що самі законодавці часто — самі великі колекціонери. Або колекціонери їх «патрони». Або просто їм це не цікаво…

Власне, і цей проєкт від Центру досліджень та охорони пам’яток археології, і інформкампанія навколо нього, і наш сайт також працюють на збереження археологічної спадщини Полтавщини. Що більше люди знатимуть про унікальні городища та кургани, які знаходяться зовсім поруч, то частіше звертатимуть увагу на «чорних копачів». Бо ті знахабніли вже настільки, що облаштовують свої кемпінги навіть на городищах, розташованих прямо на території сучасних сіл, і не криючись копають посеред білого дня. Однак повідомлений – значить, озброєний. Віримо, що кількість бажаючих нагнати цих «діячів» більшатиме, що краще люди усвідомлюватимуть: археологічний об’єкт – це не тільки розкопки як такі, а й туристична привабливість, розвиток інфраструктури, відремонтовані дороги і краще транспортне сполучення, розвиток місцевих ремесел і малого бізнесу, фестивалі, пленери та інші івенти. Якщо, звісно, ми не втратимо безглуздо все, з чого складається наша ідентичність.