Хоча сьогодні, згідно з календарем, – день жартів та розіграшів, ми не будемо Вас розігрувати, натомість потішимо археологічно-містичними оповідками (адже в цей день ще ж і річниця народження «великого містика» Миколи Гоголя).
З науковим, звісно підґрунтям.

У минулому пості про камінь-товкач ми згадували його майже містичне виявлення: наш директор В’ячеслав Шерстюк під час археологічних розвідок знайшов цікаве місце, де два поряд розміщені кургани зливалися в один комплекс.
Свого часу археолог Віталій Циміданов у своєму дослідженні описав «містичну» семантику таких місць з міжкурганними досипками, де за віруваннями давніх «бронзовиків» можна було зробити перехід між світами. Тож пригадавши тоді цю працю зі своєї магістерської роботи, В’ячеслав Вікторович вирішив здійснити «перехід-експеримент». Проникнути в інший вимір він, звісно, не зміг (або він щось недомовляє), але от «стража» знайшов – акурат посередині умовної роздільної лінії лежав наш камінь. І от вже те, що розпочиналося жартома, почало набувати містичного забарвлення).
Саме в таких місцях, біля так званих «товкучих гір», вважалося можна було здійснити легкий перехід зі світу живих до світу предків. От наш перст-товкач міг бути якраз з ритуального майданчика, розташованого на «місці переходу». Подібні артефакти різних конфігурацій іноді також знаходять у курганних похованнях бронзової доби, що мали їх у якості популярного напутнього інвентарю.

А чому ж будували подібні курганні поховальні «конструкції»? Чи були вони чимось на кшталт прадавніх Сцілли та Харибди – подвійної небезпеки на шляху до іншого світу, чи навпаки, були Сімплегадами, які застигли навіки для легкого переходу в потойбіччя?
Міфи, казки та епоси багатьох народів мають сюжет про дві гори-стражі, й дуже часто ці гори не стоять на місці, вони рухомі, тобто зближуються. Це робить їх небезпечним випробуванням для героя, який наважився пройти цей шлях. Іноді вони слугують воротами, кордоном, місцем збереження чогось дуже цінного (як, наприклад, душа змія), а іноді можуть виявитися гігантською пащею звіра, і щоб оминути цю трощу необхідно мати неабияку спритність. Осетинський, ірландський, німецький, іранський та фольклори багатьох інших народів мають мотиви «товкучих гір» у своєму арсеналі, і часто шлях між ними є шляхом в інший/потойбічний світ.

По-науковому ж подібні об’єкти в археології називаються – «з’єднувальні досипки в курганній архітектурі»: зазвичай вони об’єднують два кургани насипом між ними, а також мають у більшості випадків один центр – поховання між первинними курганами.
Походження та призначення цих насипів як і всього ландшафтного ансамблю – дискусійна тема. Проте, ці з’єднувальні досипки були перш за все поховальними спорудами (під ними могли розміщуватися як поховання з небіжчиками, так і кенотафи), і лише потім утворений один довгий курган міг використовуватися як місце для різноманітних ритуальних дій.

План та розріз кургану Розкопана Могила (Дружківка) (за В. Цимідановим): 1 – поховання, над яким зведено з’єднувальну досипку; 2 – викид із могильної ями;
3 – майданчик, на якому здійснено поховання; 4 – майданчик із вирівняною поверхнею; 5,7 – вали із гумусу; 6 – вал із глини; 8 – початковий насип над похованням;
9 – глинистий насип (поховання, які хронологічно передують зрубному, не позначено).

Часто з’єднувальні досипки мали той чи інший охоронний предмет, який по часу виготовлення може збігатися з часом поховання, так і бути пізнішим надбанням, бо такі місця лишалися місцями сили на довгі часи. Наприклад, в одному з таких об’єднаних сарматських курганів на Дніпровщині під досипкою було знайдено перевернутий догори дном бронзовий казан. Проте тогочасні «товкучі гори» радше виключення, набагато більше їх траплялось серед кола зубної спільноти.
Подібний «ландшафтний дизайн» зрубників деякі дослідники навіть асоціюють з колісницями. Саме зрубне населення часто запрягало своїх жертовних коней, покладаючи їх хвостами до могил, а мордами на південь. Вони були ніби запряжені у могильні ями, а мандрувати мала така «колісниця» в іншому світі саме на південь. Вже вищезгаданий дослідник таких «товкучих гір» Віталій Циміданов, виводить теорію що після смерті поховані орієнтували свій шлях не вниз чи вгору, а на південь, і у випадку наявності з’єднувального насипу цей шлях пролягав якраз між курганами.

Карта розміщення курганів із з’єднувальними досипками (за В. Цимідановим): 1 – Чурилове, 2 – Шишовка, 3 – Михайлики, 4 – Дмухайлівка, 5 – Заплавка, 6 – Котовське, 7 – Новопідкряж, 8 – Пролетарське, 9 – Миколаївка, 10 – Губиниха, 11 – Преображенка, 12 – Вербки, 13 – Шнурки, 14 – Нижня Бараниківка, 15 – Горний, 16 – Розкопана Могила, 17 – Відродження, 18 – Пришиб, 19, 20 – Звонецьке, 21 – Кисличевата, 22 – Новий Світ, 23 – Петромихайлівка, 24 – Кичкас, 25 – Калинове, 26 – Ударник, 27 – Миколаївка, 28 – Шахтарськ, 29 –Благівка, 30 – Старосілля, 31 – Вільна Україна, 32 – Барвинівка, 33 – Пришиб, 34 – Таврія, 35 – Бабакова Могила, 36 – Кінські Роздори, 37 – Азов, 38 – Балашівка, 39, 40 – Гать, 41 – Бабенкове, 42, 43 – Чонгар, 44 – Лугове.

 

Навряд чи колись ми зможемо точно відтворити та пояснити уявлення тогочасного люду щодо потойбічного світу, розшифрувати достеменно їх поховальну обрядовість, проте деякі паралелі, як бачимо, можливі завдяки похованням пізніших часів та зверненням до міфологічних джерел. Тому версія щодо нашого песта-товкача як охоронця входу до поховань, «перемелювача» межі світів та й самого небіжчика, омолоджуючи його та готуючи до іншого життя, цілком ймовірна.

Що ж, спираючись на увесь попередній матеріал, можемо припустити, що наш товкач у своєму прадавньому резюме таки має окрім «перетираю в порох» ще й «захист входу/ваш надійний гід до потойбіччя». А Ви, якщо випадково заблукаєте між «товкучих гір», – не губіться, зберіть волю в кулак, і майте силу принести знайдені артефакти до нас, а не продати десь на чорному аукціоні. Вічність Вам віддячить, наукова – так точно)

 

За матеріалами: Циміданов В.В. З’єднувальні досипки у курганній архітектурі зрубної культури: проблема семантики//МДАСУ. – № 3. – Луганськ: Вид-во СУНУ, 2004. – С. 229-248.

У колажі використано фрагменти зображень з книги Хорхе Луїса Борхеса та Маргарити Герреро «Книга вигданих істот» та замальовок Альбрехта Дюрера.