Хто перший встав, того і капці.
Але у стародавньому світі це правило схоже, не дуже працювало) Судіть самі: сучасна Полтавщина у середньому бронзовому віці була частиною великої катакомбної культурної області. На цій території перетинались ареали двох дуже своєрідних катакомбних культур – донецької (або донецько-донської) та інгульської (або дніпро-азовської).

Для донецької катакомбної культури Лівобережний Лісостеп виступав західною межею поширення, оскільки основний її ареал знаходився східніше – в басейні Сіверського Дінця і Донецько-Донському межиріччі. А для інгульської це було північним фронтиром, бо основний її ареал охоплював степову надчорноморсько-надазовську зону між Прутом і Сіверським Дінцем. Відтак пониззя Сульсько-Псельсько- Ворскольського межиріччя виступало контактною зоною.
Але, судячи з археологічних даних, донецькі катакомбні пам’ятки є давнішими за інгульські. Значить:
– або інгульці з’явилися в Дніпро-Донецькому лісостепу лише тоді, коли “донецькі племена” його вже полишили;
– або “донецьке” населення було витиснуте з цих земель “інгульцями”.

Це припущення видається цілком логічним, адже в другій половині ІІІ тис. до Р.Х. радикально погіршився клімат. Ставало все посушливіше і холодніше, аж доки на зламі ХХІІІ-ХХІІ ст. до Р.Х. не відбулася, на думку палеокліматологів, наймасштабніша екологічна катастрофа останніх 6000 років. До неї скотарі Північного Причорномор’я пристосовувалися, змінюючи способи ведення господарства або мігруючи північніше, де посуха відчувалась менше. Але масові переселення неодмінно призводили до протистояння мігрантів з аборигенами – в нашому випадку «інгульців» з «донцями». З огляду на те, що поховання «інгульців» були буквально нашпиговані зброєю, надто у порівнянні з іншими катакомбними культурами, їхня перевага над донецькими катакомбниками не видається надуманою.

Представники середньодніпровської культури, мешканці північних теренів, в описаний період теж проникали в лісостеповий регіон басейну Дніпра. Основний ареал їх існування охоплював білоруське та українське Полісся. Вони залишили по собі як поселення, так і незначний масив поховань, відомих і на Полтавщині. Є підстави стверджувати, що «середньодніпровці» контактували з «інгульцями».

У басейнах лівобережних Дніпровських приток – Сули, Псла і Ворскли – катакомбні пам’ятки представлені здебільшого могильниками. Особливо це стосується слідів перебування там інгульських катакомбників. Така археологічна картина притаманна культурам, носії яких практикували рухомий спосіб життя, зокрема пасторалізм – відгінне скотарство.
Курган з Гребінки, окрім поховання шаманки, містив також поховання «інгульця», яке на сьогодні є найпівнічнішим пунктом інгульського просування. Втім, перевірити цей висновок можна буде лише після належного дослідження курганних могильників у басейнах середньої-верхньої течій Сули, Псла й Ворскли – регіоні, який наразі залишається своєрідною «білою плямою» на археологічній мапі бронзового віку Дніпровського Лівобережжя.

#за_підтримки_УКФ
#віртуальність_забутих_предків