26 листопада в Україні вшановують 90-ті роковини жертв Голодомору. Під час Голодомору 1932-1933 років більшовицька влада починає масово використовувати режим «чорних дошок», який діяв у 180 районах УСРР (25% території).
Чорні дошки – це один із найжахливіших репресивних методів радянської влади проти українського селянства в нашій історії. Він застосовувався щодо окремих сіл, сільрад, колгоспів, трудових колективів, партосередків і навіть цілих районів.
Тих, хто мав «борг» перед державою у плані хлібозаготівель та не міг виконати його – заносили до списків, що мали назву «Чорна дошка».
Починаючи з початку 1932 року, більшовицькі органи вже офіційно використовували цей термін і періодично публікували у газетах замітки про населені пункти-«боржники».
Поступово, впродовж 1932-1933 років, термін «Чорна дошка» набуває широкого використання не лише по відношенню до невиконання показників заготівлі хліба, а і в значенні каральних операцій щодо тих сіл, які чинили активний чи пасивний спротив політиці партії, або не бажали об’єднуватися в спільні господарства. До уваги також бралося «політичне минуле» села, починаючи з 1919 року: наявність у ньому членів руху опору, участь селян у повстаннях 1920-х років, протиборство «розкуркуленню» тощо.
Що означало для села потрапити на «чорну дошку»:
- селяни мали віддати зерно, якого у них де-факто не було. Якщо не було зерна, туди направлялися спеціальні каральні загони, які відбирали всі продукти, що були у господарствах. За допомогою спеціальних металевих штирів карателі обшукували кожну хату і городи, забираючи домашнє майно, корів, птахів, сушку, сіно, насіння, будь-які продукти тощо;
- загони знищували у людей всі млини, пічки, оральне приладдя та все, що було у нагоді для селянина, щоб зібрати врожай, перемолоти зерно на борошно і мати змогу приготувати хліб;
- негайно припинялась будь-яка торгівля села чи колгоспу з іншими населеними пунктами чи державою, рахунки закривалися, кредитування припинялося, дотерміново стягувалися видані кредити;
- проводилася так звана чистка «контрреволюційних елементів» колгоспних складів та місцевих осередків;
- місцину брали в облогу – селянам було заборонено виїжджати з населеного пункту, з колгоспів та господарств вивозили весь крам, постачання будь-чого припинялося. Фактично місцевих жителів прирікали на довгу смерть;
- потік утікачів зупиняли за допомогою внутрішніх військ. Вся Україна була оточена по периметру своїх кордонів загороджувальними загонами, щоб перешкоджати появі голодних селян у інших республіках.
Трагічний слід залишили події Голодомору і на Полтавщині, що на час 1932-1933 років входила переважно до складу Харківської області: 28 районів колишніх Полтавського, Кременчуцького і Лубенського округів. Саме ці райони були основними виробниками сільськогосподарської продукції, левова частка якої надходила для постачання промислового Харкова та вивозилась за межі України.
Які населені пункти сучасної Полтавщини потрапили на «Чорну дошку»:
Села:
Першими з шести сіл УСРР, що потрапили на республіканську чорну дошку стало с. Лютенька Гадяцького і с. Кам’яні Потоки Кременчуцького районів на початку грудня 1932 року. Пізніше додалося село Попівка з Миргородського району.
Сільради:
12 вересня 1932 р. на чорній дошці опинилися Зінцівська, Тахтаулівська, Мильчанська, Мар’ївська, Обазівська (Абазівська), Васильківська, Черкасівська сільради.
Лютий 1933 року – чорна дошка з Парасковіївською (нинішнє село Коломацьке) та Ковалівською сільськими радами, в яких міськком КП(б)У заборонив не лише «продаж і довіз краму», але й наказав негайно вивезти «наявний крам протягом трьох днів».
23 квітня 1933 року в газеті було опубліковано про чорні дошки з Нижньомлинською та Розсошанською сільрадами. Весною додалися Щербанівська, Грабинівська, Микильська, Минівська.
Райони:
Згідно з постановою ЦК КП(б)У і Раднаркому УСРР від 15 грудня 1932 р. на Чорну дошку було занесено: Бригадирівський, Гадяцький, Кишеньківський (нині в складі Кобеляцького), Кобеляцький, Лохвицький, Нехворощанський, Новосанжарський, Оболонський (нині у складі Хорольського) та Решетилівський райони. Сюди не дозволяли завозити навіть найбільш необхідних речей, таких як сірники, сіль, мило.
У червні 1933 року за указом ҐПУ-НКВД сюди додались: Глобинський, Чутівський райони.
Колгоспи:
26 грудня 1932 р. постановою Миргородського обкому КП(б)У на обласну «чорну дошку» було занесено 27 колгоспів Зінківського, Чутівського районів, а в 1933 році – значна кількість з Кременчуцького та Полтавського районів.
Артілі, осередки:
4 грудня 1932 року Миргородський райвиконком за вказівкою партійного начальства ухвалив постанову занести на «чорну дошку» сільськогосподарську артіль ім. Сталіна Великосорочинської сільської ради, яка виконала хлібозаготівельний план лише на 61%.
До списків почали заносити навіть окремих осіб – керівників осередків, колгоспів, секторів з Чутівського, Кобеляцького, Глобинського, Решетилівського, Бригадирівського районів «за відсутність належної боротьби за збирання насіння» для засіву (виконання планів становило від 16,9 у першому до 2,4 % в останньому районі).
Про репресії у вже згаданому с. Лютенька Гадяцького району (колгосп ім. Шевченка, що мав 2200 дворів) свідчив М. Савченко: «В селі закрили магазини кооперації, обидві школи – середню і восьмирічну, млин, олійницю. Заарештували правління колгоспу (хто не встиг зникнути). З району приїхали бригади, в них були люди з Полтави, Києва, Харкова, Дніпропетровська. Повне село чужих людей, їх прозвали “буксирами”. Зібрали збори колгоспу і оголосили, що колгоспники повинні негайно повернути нібито незаконно одержаний ними хліб (200 г. на трудодень). Обклали високим податком кожну садибу і встановили строк. І от настав цей чорний день. Бригади «буксирів» пішли по дворах, шукали хліб у хаті, на горищі, у скринях, в сараях, клунях. Залізними щупами пройшлися по грядках, по сараях – чи нема де закопаного. Знайдене зерно забиралось, картоплю, буряк теж виносили. Млинки, жорна, ступи били. Не помагали ні умовляння, ні плачі. Село почорніло, принишкло, ніби і людей у ньому немає. Оцей смерч гуляв по селу тижнів два. Судили правління колгоспу, чотирьох чоловік приговорили до розстрілу. По касації розстріл замінили десятьма роками таборів. Усіх людей вигонили в поле перемолочувати скирти соломи. За день молотарка намолочувала 30 кг мишачого посліду… З колгоспних комор вивезли посівне зерно, страховий фонд, фураж. Худоба, свині лишились без кормів, почався падіж. Міцних хазяїв із села вивезли ще в 30-му році. Кого ж тепер вивозити? Знайшли тридцять сімей підкуркульників і вночі вивезли кудись…».
Аналогічна картина спостерігалася і в с. Кам’яні Потоки з тієї ж всеукраїнської «Чорної дошки». За відомостями М. Твердохліба: «Як свідчать ті, хто пережив Голодомор 1932–1933 років, у селі Кам’яні Потоки вимирали цілими сім’ями, а в кожній селянській родині було від 5 до 10 чоловік. Обезлюдніли цілі вулиці. Хати стояли пустими, руйнувалися. Половина села померло голодною смертю. «Мерці… їх можна було побачити скрізь, зайшовши у хату до сусіда, під тином, просто серед вулиці. За ними ніхто не плакав і не побивався. Ніхто їх не опоряджував в останню путь, не робив «з трьох дощок хату». Вони могли лежати днями там, де кінчилися їх страждання, аж поки призначений активістами чоловік за пайку хліба не приїжджав підводою, звалював всіх до купи і вивозив на цвинтар, в одну яму. І рідко хто мав ще силу, щоб своїх родичів поховати в окремій могилі».
У той час на Полтавщині загинули від голоду близько мільйона жителів. Це четверта частина усіх жертв Голодомору в Україні.
#Пам’ятаємо_Єднаємося_Переможемо!
Використані джерела:
Папакін Г. «Чорна дошка»: антиселянські репресії (1932–1933) НАН України, Ін-т історії України. – Київ: Ін-т історії України НАН України, 2013.
Архівні ресурси Офіційного сайту Державного архіву Полтавської області https://poltava.archives.gov.ua/