У день роковин повномасштабного вторгнення не будемо покладати зброю, а навпаки знову відкриємо нашу АрхеоЗброярню.

Сьогодні у нас досить виразна знахідка – чорна кам’яна булава, а саме її навершя: шліфоване, свердлене, виготовлене з лабрадориту. Ця випадкова знахідка досить рідкісний за формою артефакт на теренах Полтавщини, подібні булави інших модифікацій, матеріалів та кольорів, іноді трапляються на розкопках, але все ще доволі унікальні знахідки для нашої місцевості.

«Родовід» всіх булав походить ще від палиці – найімовірніше найдавнішої зброї давньої людини, бо саме її подальшою модифікацією і є булава. Зазвичай давні булави мали коротке руків’я завдовжки 50-80 см та масивний елемент ураження – важке кам’яне навершя кулястої, грушо- чи діжкоподібної форми. Цей вид короткої ударної древкової зброї ближнього бою заявив себе досить серйозно, адже її масивне навершя здатне нанести тяжкі контузії, переломи та цілком здатне стати знаряддям вбивства. Використовувалася вона на території нинішньої України ще з неоліту, постійно вдосконалюючись ця зброя спершу стала супутницею вершників кочових народів. А ще пізніше пройшла довгий шлях від гетьманського клейнода до президентського символу вже в наші часи.

Далекого 1982 року новосанжарський краєзнавець Іван Бовкун оглядаючи різночасове поселення в урочищі Червонівка поблизу села Ливенське на березі Орелі і знайшов цю давню булаву.
Ливенське навершя булави має висоту 5,8 см, діаметр корпусу – 4,9-7,6 см, діаметр з виступами – 7,6 см, діаметр верхнього отвору – 1,7 см, нижнього – 1,6 см. Його діжкоподібний усічений корпус свердлений на конус зверху, на середині висоти якого розміщені чотири сферичні виступи. Булава виготовлена з лабрадориту чорного кольору та чудово відполірована.

За часом нашу знахідку дослідники атрибутують як артефакт катакомбної культури бронзової доби. А за класифікацією – до хрестоподібного типу, виразні аналогії якого були, наприклад, знайдені Миколою Макаренком у Маріупольському могильнику, на території нинішньої Азовсталі.

Кам’яні булави використовувалися і як зброя, і як соціально важлива ознака – свідчення високого статусу похованого, про що доводять дослідження тогочасних поховань. Згодом, з розвитком виробництва бронзової зброї, булави остаточно втратили своє мілітарне значення, й почали розглядатися лише як «клейноди», хоча на думку деяких науковців, першість тут все ж за кам’яними сокирами.
На користь цієї теорії свідчить невелика кількість булав порівняно з іншими предметами поховального ритуалу: тими ж сокирами, візками, жезлами інших форм, які сприймаються як основні для визначення соціального стану померлого.

Проте високий «ранг» клейноду не заважає булаві бути зброєю.
В індуїзмі є міф який розповідає про те, як одного разу все живе ледь не загинуло, бо навіть могутні боги не змогли завадити демону Махішасуру, який був наділений такою нечуваною силою, що його не міг перемогти а ні чоловік, а ні тварина. Світ був на порозі знищення.
Доти, допоки боги не вирішили об’єднатись та поділитись зброєю з єдиною хто мав силу все змінити – богинею Дургою. Кожен з богів віддав їй свою найкращу зброю, серед яких була і булава-гада.
Тож зі зброєю в десятьох руках, верхи на левиці, Маа Дурґа почала бій з демоном. Поєдинок тривав десять днів і, нарешті, на десятий день, богиня вбиває Махішасура зброєю свого чоловіка Шиви – тризубом (а це наша відсилка до нещодавнього дня цього нашого державного символу).

Дуже хочеться, щоб ця давня, пов’язана з нами «вохристою індоарійською ниточкою», легенда стала пророчою для українців!

Тож згадаймо напередодні чорного дня, всіх тих хто віддав своє життя за нашу свободу, тих, хто продовжує боронити нашу землю… і не втрачаймо віру!