Перипетії Пушкарівського бунту 1657-1658 рр. тісно пов’язані з Полтавою та вже тривалий час були об’єктом історичних досліджень різних епох. Перший етап, пов’язаний із Битвою на Сербиному полі на початку 1658 року висвітлений, зокрема, на сайті онлайн-карти нашого Центру в маршруті «Місцями давніх битв» – https://map.codpa.org.ua/?visitid=6969

Наступний етап, пов’язаний з приборканням повстання Пушкаря (якого підтримували московські сили), – вартий окремої уваги. Як, наприклад, з точки зору локалізація місця битви, так і з огляду на тогочасну дипломатію московитів, яка, як ми побачимо, користується майже тими методичками, що й сучасні окупанти.

Відразу ж хочемо обумовити – у даній ситуації ми не є однобічними прихильниками політики Виговського, адже в гетьмана також були свої «проколи» та «перегиби». Більшою мірою ми хочемо показати як цими проколами вже тоді, і на жаль – досить прагматично та дієво, намагалися скористатися наші тогочасні, і теперішні, мишебраття.

Обставини. Після поразки на Сербиному полі війська гетьмана консолідуються і знову виступають на Лівобережжя. У травні 1658 р. до І. Виговського приїздить посланець від московського царя, такий собі Петро Скуратов. Кілька його донесень, «звітів», цікаві тим, що це не офіційна переписка, де дипломати намагалися дотриматися форм і норм, а відносно вільний переказ усного спілкування з гетьманом, коли розмова велася ледь не на прямоту (а часом і під «келих», поки відносини з послом були довірливі, тобто – до завершення бунту і виявлення нових фактів очевидної підтримки москвою повсталих). Тобто тут маємо односторонній фактаж інформації, яку доносили напряму послу та по сумісництву шпигуну (це класична тогочасна схема, яку розуміли всі, тому ділилися лише достовірними даними).

До битви. Посол привозить грамоти, в яких висловлюється «всебічна любов» і підтримка гетьману, та засуджується діяння бунтаря Пушкаря і його поплічників. Він зауважує, що цар ніби то зі свого боку також намагається утихомирити полтавського полковника, надсилає йому (і Війську Запорізькому) грамоти, щоб він полишив цю справу.
Натомість Виговський зауважує що ті грамоти не дієві. Мало того, ржевський намісник Богдан Хитрово, «… хотів взяти Пушкаря і привести до гетьмана, але не тільки не привів, але й більшого йому дозволив, дав йому соболів [нагороду] і відпустив…». Тож гетьман дає зрозуміти послу що він в курсі того, що замість намагання приборкати діяльність Пушкаря московський уряд веде подвійну гру. До того ж він зауважує що «…. не має полковнику ніхто грамоти давати крім гетьмана…, а ви всіх зробили гетьманами, надавали їм грамот, від яких ті бунти і вчинилися».
Виговський скаржиться що цар «… нині вірить злочинцю, який не служив царю, і його людей на степу бив і казну грабував, а тепер жалує його посланців, дає йому гроші та соболя, і відпускає назад до Пушкаря та Барабаша». В іншому документі Виговський зауважує що це саме Пушкар «… людей царя над Дінцем різав». Звісно то були «люди свого часу», і розбої – досить часта справа Нової доби, але не утримаємося від паралелі що московія і тоді не гребувала підтримувати своєрідний «криміналітет».
Причини підтримки Москвою Пушкаря також наводяться за словами Виговського: останній не хоче мати московських воєвод у кожному місті Гетьманщини («бо такого не було навіть за ляхів»), а от Пушкар говорить що «у них у всьому Війську бути государєвим воєводам».

Хто спалив Полтаву? В одному з тогочасних документів мовиться: «А Пушкарь и Барабашъ нынѣ въ Плотавѣ сѣли въ осадѣ и посады около Плотавы выжгли. Пушкарь сѣлъ въ городѣ, а Барабашъ въ другомъ». В іншому ще раз констатується: «… а Пушкарь и ньшѣ пожегъ загородные дворы и иные учиня грабежи, готовитца насъ воевать».

Як свідчать ці ж документи «Пушкар і Барабаш нині в Плотаві [Полтаві] сіли в осаді та посади біля Полтави випалили». Маємо підтвердження тому що це зробив сам Пушкар, а не Виговський, як то з усіх рупорів лила радянська історична пропаганда (адже «Пушкар – був справжнім «більшовиком», що вже тоді боровся з «білополяками»), маємо й в другому документі, який ми навели.

Звісно, це класична практика підготовки до облоги доби середньовіччя, та й раннього модерну також, але ж не треба перекладати усі «заслуги» на Виговського (той кажуть «відзначився» згодом, на правах переможця значно розоривши місто).

Два «городи». Як відомо Полтавська фортеця поч. ХVІІІ ст. вже розрослася і на Інститутську гірку, про що відомо не лише з описів подій облоги 1709 р., а й на планіграфічних матеріалах (наприклад, Бішева 1722 р.). Коли з’явилося це «Нове місто» достовірно невідомо, але його появу, завдяки документам, що ми аналізували, вдалося подавнити принаймні до кін. 1650-х рр. Так, документ мовить, що «Пушкар та Барабаш нині в Плотаві сіли в облозі, … Пушкар сів у місті («городе»), а Барабаш – в іншому». Це можна вважати першою достовірною фіксацією існування на Інститутській (Миколаївській) гірці другого укріплення. Той приємний момент для науковця, коли шукаєш одне, а знаходиш інше, не менш цікаве й важливе!
Причини підтримки Москвою Пушкаря також наводяться за словами Виговського: останній не хоче мати московських воєвод у кожному місті Гетьманщини («бо такого не було навіть за ляхів»), а от Пушкар говорить що «у них у всьому Війську бути государєвим воєводам».

Битва. Місце битви точно не локалізовано. Ось що нам говорить аналізований цикл документів: «А Пушкарь и Барабашъ нынѣ въ Плотавѣ сѣли въ осадѣ и посады около Плотавы выжгли. Пушкарь сѣлъ въ городѣ, а Барабашъ въ другомъ. А гетманъ стоитъ ньшѣ надъ Полуозеромъ, отъ Плотавы въ десяти верстахъ. И майя, государь, въ 18 день бытъ бой на Полуозерѣ у Мартына Пушкаря съ передовыми гетмановыми людьми и съ Татары; и (на томъ) бою Пушкаревы люди Татаръ пошкод(пли), а у Пушкаря на томъ же бою взяли два знамяни да литавры».

Відстань від фортеці до місця битви, таким чином, встановлюється як 10 верст (бл. 11 км) і поблизу долини р. Полузір’я. Маршрут І. Виговського до Полтави реконструюється, відповідно до тих же документів, з Кременчука через Манжелію, мимо Говтви до Решетилівки (вона не згадується саме в цих документах, але таким маршрутом рухалися всі війська з Псла на Полтаву в сер. ХVІІ ст.) і далі з півночі до Полтави. Таким чином місце битви потрібно шукати в північному секторі на відстані 11 км від фортеці до долини р. Полузір’я. Саме тут знаходяться населені пункти Тахтаулове та… Побиванка. Так, саме та Побиванка, яку фантазйно пов’язували з Битвою на Ворсклі, трохи дехто – з Полтавською битвою. А, як бачимо, скоріш за все це відгомін подій 1658 р.

До речі – це ще одна раціональна пропозиція до переосмислення «Поля Полтавської битви 1709 р.» як на «Поля давніх битв». І саме битва на Полузері максимально краще сюди локалізаційно вписується, ніж навіть Битва на Ворсклі. Дарую ідею)

Після битви. Вже після завершення битви і приборкання повстання Пушкаря, Виговський знову зустрічає посла, який очікував його у Голтві, і скаржиться що поки він воював з Пушкарем на Гетьманщину швиденько поналазило воєвод, без його відому та дозволу. Ну, тобто він просив військової допомоги у царя для приборкання Пушкаря, але сюди, на Полтавщину, а не в Білу Церкву. Тобто прохання про військову допомогу були сприйняті буквально як «Романов, ввєді вайска»!

І найцікавіше: гетьман вимовляє що «… з Пушкарем були государеві люди зі Змієва та Калантаєва, і воєводи їх свідомо на це відпускали». Окрім того гетьманські німецькі вояки затрофеєли під час бою у пушкарівців барабан саме цих московських людей («знамя та литаври»). Виговський резюмує що «вам такий гетьман потрібен, щоб взяти за хохол та водити», а не самостійний і рівний.

І тут посол дістає методичку (закреслено) згадує московську школу дипломатії, і починає виправдовуватися:
1) «Я ж з гетьманом був весь час, і з Пушкарем інших людей, окрім козаків, не бачив. Покажи хоча б одного вбитого московитянина». Коротше кажучи – і під Полтавою свого часу були «іхтамнєти»;
2) «А те шо гетьман називає барабаном, що взятий у бою з Пушкарем, так то бубон а не барабан, які бувають у «ведмедників [тих, хто водив ведмедя для розваг]. А хоча б і барабан то був, і то не злочин: черкаси на москву і в українні міста приїздять, і купують все що їм потрібно, заборони на те немає». Нічого не нагадує? «Такі барабани продаються у всіх воєнторгах, а частина з них повстанці знайшли у глибоких підземеллях Полтави»)

Таке враження що російська сучасна методичка була написана ще в ХVІІ ст. Ба більше – здається то було вже друге видання, бо корені «російської дипломатії» фігурують ще в середині ХVІ ст. Так, в одному документі, пов’язаному з походами московитів вниз по Пслу та по Дніпру, говорилося про протести з боку польського короля, який вважав цю ділянку Дніпра своїми володіннями. На що польська сторона отримала відповідь від царських дипломатів що «Дніпро – Божий», а тому москва може по ньому ходити скільки потрібно. Схоже дехто читав це видання «Божої методички», коли називав Крим божим, а не українським. Але ЗСУ їм суддя. Бо ЗСУ то і є Бог.

А ми настійливо рекомендуємо Вам пам’ятати що московити завжди залишаються московитами, що в ХVІІ столітті, що в ХХІ-му. Історія має вчити, особливо – гірка історія.

В’ячеслав Шерстюк, за матеріалами неопублікованої статті.

Джерело: Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею. СПб: типография П.А. Кулиша, 1863. Том 4. 1657-1659. 276 с.

Для обкладинки використані фрагменти картин: Клавдия Лебедева “К боярину с наветом” та Сергея Иванова “Приезд иностранцев в Москву”.