Сьогодні до Вашої уваги інтерв’ю з науковицею унікального фаху – археозоологинею Євгенією Яніш, нашою колегою якій ми дуже вдячні за співпрацю та можливість зазирнути за «лаштунки» її професії.
Навздогін Міжнародному Дню жінок і дівчат у науці відкриваємо цим матеріалом нашу нову гостьову рубрику.
Зараз ім’я Євгенії Яніш зустрічається у багатьох матеріалах, пов’язаних з археозоологією. Розкажіть, будь ласка, чому саме ця наука? Ви її обрали чи вона обрала Вас?
Дякую! Насправді, в Україні працює з археозоологічними матеріалами досить багато науковців: це і мої колеги-зоологи з Інституту зоології НАН України та археозоологи Михайло Кублій з ІА НАНУ та Аліна Ступак з Палеонтологічного музею ННПМ, палеонтологи з Чернівецького Національного університету.
Насправді, я з дитинства цікавилася археологією, палеонтологією та зоологією – завдяки моїм батькам-біологам та їхнім друзям та знайомим. Коли я була в середній школі, я хотіла стати археологом. Але мої бабусі та мама чомусь вважали, що ця професія не для жінок. І через три роки відмовлянь я здалась і сказала, що буду зоологом. А ще років через 10 завдяки подрузі я потрапила в археологічну експедицію – першу в моєму житті. І керівник експедиції, коли узнав, що я зоолог, зрадів і спитав, чи не хочу я бути археозоологом, бо фахівці дуже потрібні. Я спитала «Архео – ким?». До цього я ніколи не чула про археозоологів. А далі мене познайомили з Олегом Петровичем Журавльовим – археозоологом, який багато років працював в Інститут археології і він став моїм першим вчителем з цього напрямку. Так що я б сказала, що початково – це коло інтересів, а потім – прислухатися до себе ну і збіг обставин також мають суттєве значення. Таким чином через багато років мене «винесло» на межу наук – зоології, археології та палеонтології. І я цьому дуже рада, тому що міждисциплінарні дослідження часто бувають ще цікавіші та перспективніші, ніж вузькопрофільні.
В одній зі статей Ви зауважили, що археозоологію на пострадянському просторі довгий час вважали лише невеликим розділом палеонтології. Чи змінилось це ставлення за часів розвитку науки в незалежній Україні?
Більше ста років залишки тварин, які знаходили на пам’ятках археологи, передавали зоологам та палеонтологам для досліджень, але це не було окремим напрямком. Фактично, в Україні саме Олег Петрович започаткував вживання слів «археозоолог» та «археозоологія» в науковому середовищі. А активно це слово почало бути «на слуху» років 10 тому, коли я почала популяризувати археозоологію, проводити лекцію та давати інтерв’ю на цю тему. Річ у тім, що вже років 30 як у світі термін «археозоологія» є загальноприйнятним та сталим. Існує міжнародна археозоологічна організація GAPA, яка включає більше 400 членів з більш ніж 50 країн, щорічно в різних країнах проводяться археозоологічні конференції, а раз на 5 років – конгреси, є періодичні видання тощо. І навіть більше – є розподіл за тематиками і кожного року або раз на два роки проводять свої конференції археоорнітологи та археоіхтіологи, є й інші напрямки. І лише у нас цей термін продовжували ігнорувати. Але наразі ситуація значно покращилася. І вже відбулися перші археозоологічні захисти кандидатських дисертацій М.Кублія та А.Ступак.
В чому основна різниця між палеонтологією і археозоологією?
Археозоологія виникла на межі палентології, зоології та археології. А є ще й зооархеологія. Археозоологія, як і археологія вивчає історичне минуле людства, але через залишки тваринного походження. Так, як археологія його вивчає через артефакти. Тоді як палеонтологія, зоологія та зооархеологія досліджують саме тварин, просто інколи їхні залишки походять з археологічних розкопів.
Як загалом все працює на прикладі експедиції? От розкопки, наприклад: 10 археологів, має бути й один археозоолог, так? Чи він працює суто в лабораторії з вже переданими для вивчення зразками? Як в ідеалі і як відбувається зазвичай?
Одразу треба сказати, що є «в ідеалі», а є в реальності. Так, в ідеалі на кожних розкопках має працювати археозоолог. Він має сам бачити, як розташовані кістки в шарі, які саме і тоді може вловити якісь закономірності, які неможливо уловити, коли тобі передають вже накопаний матеріал в лабораторію. Хоча, слово «лабораторія» звучить гордо – у мене нема і ніколи не було лабораторії, де я можу працювати з кістками. Тому я найчастіше досліджую кістки вдома на кухні. Майже на колінці. І бінокулярний мікроскоп, за допомогою якого я досліджую сліди зовнішнього впливу на кістках, теж куплений мною за свої кошти і стоїть у мене вдома. Коли працюю в експедиції, зазвичай є спеціально відведене місце, де можна працювати з матеріалом, це зазвичай зручніше. Колись я працювала в експедиції, яка досліджувала поселенні, де був матеріал кам’яної доби. По-перше, збереженість кісток була дуже погана і багато з них неможливо було дістати з землі цілими, вони розпадалися в труху. І методи консервації не допомагали. Але коли знахідку розчищали, я могла прямо поки вона в землі, визначити вид та взяти штангенциркулем проміри, щоб в подальшому реконструювати розміри тварини. Як тільки кістку діставали – в руках залишався порох. Звичайно, якби мені його принесли або надіслали для досліджень, щось визначити було б вже неможливо. На тій же пам’ятці вдалося помітити закономірність: майже в кожному похованні людей лежали нижні щелепи бурих ведмедів. А в кількох випадках перед щелепами ведмедів лежали фрагменти нижніх щелеп лосів – фактично «перед мордою». І я припускаю, що це частина давнього ритуалу і можливо пов’язане з культом ведмедя та лося/оленя, який і сьогодні існує у деяких північних народів. Звісно, не фахівець не зміг би помітити цю закономірність і інформація була б втрачена. Можна лише уявити, скільки інформації втрачається щорічно з-за того, що археозоологи не можуть працювати на кожному розкопі, нас просто не вистачає.
Археозоологічні дослідження допомагають багатьом вченим – тим хто вивчає хребетних, безхребетних тварин, іхтіологам, і навіть мікологам (теж прочитали у Ваших статтях). Чи є у Вас улюблений напрямок? І дуже все-таки цікаво що археозоологія прояснила для мікологів?
Я починала працювати з археоіхтіологічними матеріалами – тобто кістками риб. І, мабуть, до цього часу цей напрямок залишається моїм улюбленим. Хоча тепер я проводжу комплексні дослідження і визначаю з однієї пам’ятки весь археозоологічний комплекс. Якщо чесно, я не пам’ятаю про знахідки, які допомогли мікологам (фахівцям, які досліджують гриби, але були випадки, коли вдалося поєднати археологію та мікробіологію. Так, в деяких експедиціях мені траплялися кістки тварин, які були ніби помаранчево-червоного кольору, ніби присипані вохрою. Відомо, що в давнину люди використовували вохру для ритуалів, зокрема поховальних обрядів. І археологи зазвичай описували такий колір саме як фарбування цим природнім барвником. Але врахувавши контекст знахідок та характер забарвлення, я припустила, що такий колір дає не мінерал, а бактерія, яка поселяться за певних умов на кістках. І в подальшому це припущення підтвердилося, хоча яка саме бактерія в цьому бере участь, ще не визначили.
Яка загалом картина вимальовується щодо свійських тварин наших предків? Кого тримали, на кому орали та їздили? Чи змінювалися ролі у стосунках з людиною звичних для нашої уяви коней, корів та інших тварин?
Первісні суспільства були мисливцями, в подальшому на зміну полюванню прийшло тваринництво. Відповідно змінювалися види, на які полювали та яких розводили. На території сучасної України розводили такі звичні для нас види, як бик (корова) та кінь свійські, дрібна рогата худоба (кози та вівці), були свині і собаки. На різних поселеннях в різний час була своя специфіка, не всі види могли бути представлені. На це також могли впливати культурні та релігійні погляди. Ще пізніше з’являються коти свійські. Були воли, їх використовували як тяглову силу. При цьому вже доведено, що скіфи вживали в їжу конину та собачатину. З свого досвіду можу сказати, що вживання цих видів в їжу було розповсюджене набагато більше, ніж вважалося в ХХ столітті. Це зараз для нас їсти собаку – це щось дивне і непритаманне, хіба що у випадку реального голоду внаслідок посухи, війн чи інших катаклізмів. І в історії таких випадків вистачає. Але за останні 20 років накопичилося достатньо даних, щоб стверджувати, що коней і собак вживали у їжу досить часто і це було нормою.
Людина в прагненні чи то до досконалості, чи то до оздоровлення, часто апелює до минулого, як приклад тому модне захоплення «палеодієтою». А про яку дієту можуть розповісти археозоологічні дані? М’ясо, риба чи можливо якісь зовсім неочікувані «делікатеси»? Чи були в нас вегетаріанці, де абсолютно жодних знахідок решток тварин?
«Палеодієта» – це мода і комерційна реклама, на якій хтось заробляє. Є пам’ятки, на яких не знайдено залишків тваринного походження. Але з великою долею ймовірності, вони саме не знайдені. Звісно, були обставини в минулому, коли у людей могло не бути доступу до м’яса, але це скоріше виняток. Про те, що їли люди (і тварини) можуть «розповісти» ізотопи, які входять до складу кісток та зубної емалі. Завдяки аналізам можна узнати, яка була переважно дієта – м’ясна, рибна чи рослинна. Також роблять аналізи з нагару – залишків їжі, які пригоріли у давніх горщиках та іншому посуді. І таким чином можна досить точно визначити, які саме продукти в ньому готували.
А як щодо наших улюбленців, чи можливо вже сказати коли на території сучасної України та Полтавщини з’явились одомашнені коти та собаки? Яка взагалі їх роль у давніх суспільствах, якщо спиратись на Ваші дослідження та ваших колег?
Так, коти і собаки – види, які тісно пов’язані з людиною і чиї залишки регулярно зустрічаються на археологічних розкопках. Нещодавно вийшла наша з колегами стаття про котів на території України. Тим, кого цікавить ця тема, рекомендую прочитати саму статтю («Коти в Київській Русі: звідки вони з’явилися і якими були в Середньовіччі?», автори – Н. Хамайко, П.Гольдін, Є.Яніш та М.Кублій). А я озвучу основні висновки з неї: так, сучасний свійський кіт не є нащадком європейського підвиду кота лісового. Перші свійські коти з’являються в Європі у часи неоліту, а на території України свійські коти вперше зафіксовані на трипільських пам’ятках. Друга хвиля пов’язана з римським впливом у I–IV ст. н. е. А остання, третя – з вікінгами, які з далеких подорожей привозили котів до своїх домівок, починаючи з VII ст. н.е. Одним із перших свійських котів на Русі був кіт, що виявлений у похованні Х ст. давньоруського могильника в с. Шестовиця, пам’ятки, що була пов’язана зі скандинавами та виявляє їхні далекі контакти. Ми також досліджували це поховання з археологинею Наталією Хамайко. Собака на території України з’явився ще раніше і з того часу безперервно зустрічається має же на всіх археологічних пам’ятках. Собаки початково були помічниками на полюванні і досить часто – самі їжею, а з появою землеробства виникло питання, як захистити запаси зерна, з чим успішно справлялися коти. І вже пізніше обидва види стали, зокрема, домашніми улюбленцями.
Як працюють археозоологи за кордоном? Чи є суттєва різниця в методах, організації роботи? Можливо є фахівці чи інституції, досвід яких українським вченим варто було б запозичити?
За кордоном археозоологи працюють в обладнаних лабораторіях і мають фонди для зберігання колекцій. У нас в більшості випадків таких лабораторій нема, часто працюють де знайдеться місце. Бо це ящики з кістками, які потрібно кудись поставити, самі кістки – десь розкласти, щоб нормально визначити, проміряти та сфотографувати. І найчастіше кістки забруднені землею, піском а інколи і з цвіллю, якщо їх помили але поквапилися запакувати до того, як вони повністю висохнуть. Взагалі, я завжди працюю з кістками в гумових рукавичках, а іноді треб а і маску одягати. З фондами для зберігання колекцій зовсім біда – музеї переповнені і брати тисячі кісток тварин, більшість з яких свійські – вони не можуть і не хочуть. Бо не можуть. А потім за кілька років з’являється якийсь новий європейський проект, в який можуть взяти тих, хто надасть матеріали для досліджень. І починаються пошуки – а раптом у когось десь залишилася кістка, яку можна передати для участі в проекті. Зазвичай археозоологи передають кістки назад археологам, або якщо пощастить – в фонди музею. Інколи кістки повертають на місце розкопу та там захоронюють, щоб не відбувався перенос матеріалу в інші місця. Раптом ще через 1000 років археологи майбутнього знайдуть кістки тварин, яких викопали в одному місці, а для дослідження перевезли зовсім в інше і там викинули, а не повернули назад. Зрозуміло, що такого не має бути, зокрема щоб не створювати колізії у майбутньому. Найбільша проблема археозоологів та науковців в Україні та відмінність від закордонних колег – відсутність фінансування. Буде адекватне фінансування – будуть у нас і лабораторії і фонди.
Знаємо що ви обробляли колекції і з Полтавщини. Що б з найцікавішого, що найбільше вам запало в пам’ять, ви б виокремили саме з Полтавщини?
На Полтавщині я досліджувала багато пам’яток, там проводилося багато археологічних розкопок, зокрема під керівництвом В’ячеслава Шерстюка, Юрія Пуголовка, Олега Шапорди, Ірини Шрамко та Станіслава Заднікова. Кожна пам’ятка унікальна та цікава по-своєму. Мабуть, перше, що згадую – знахідка на пам’ятці Новофедорівка (розкопки В.Шерстюка) мушлі крупного молюска мурекса, розмір опосередковано вказує на те, що скоріш за все він був виловлений в Середземному морі. А звідти його привезли аж на територію сучасної Полтавщини. Взагалі, саме завдяки знахідках морських та океанічних мушель на різних археологічних пам’ятках, починаючи з найдавніших, є можливість відслідкувати міграції та торгові шляхи давніх людей. Також згадується знахідка намиста з просвердлених ікол лисиць та собак. Для створення цієї прикраси були використані п’ять собак та одна лисиця. Ще дуже цікавий матеріал походить з косторізної майстерні часів Давньої Русі, знайденої на пам’ятці Провулок Першотравневий під керівництвом Юрія Пуголовка. Про дослідження Більского городища можна розповідати дуже довго – пам’ятка досліджується багато десятиліть під керівництвом Ірини Шрамко та Станіслава Заднікова. Якщо коротко – в Полтавській області багато дуже цікавих пам’яток і їх ще досліджувати і досліджувати.
Наостанок дуже важливе запитання, адже ми б хотіли щоб таких науковців ставало більше – Де можна вивчитися на археозоолога? Які українські та закородонні університети готують таких фахівців?
В Україні все ще нема офіційно такої спеціальності, як археозоолог. Відповідно, окремо на неї і не вчать. Найкраще навчатися у когось з фахівців, хто багато років займається археозоологію. Це і більш швидких шлях і можливість уникнути багатьох помилок на перших етапах. На підготовку одного археозоолога, при передачі знання від людини до людини, йде приблизно три роки. Паралельно можна і треба навчатися самостійно – працювати з археологічними та музейними колекціями, читати літературу. У нас спеціалізованої археозоологічної літератури фактично нема, відповідно залишаються лише закордонні видання. Базова освіта для археозоолога – зоолог або археолог. Я б сказала, що краще в археозоологію йти з зоології. Тоді фахівець добре знає тварин та умови, які необхідні їм для виживання і буде простіше робити реконструкції, зокрема палеоекологічні та палеокліматичні. Археологам це дещо складніше. Але за бажання можна вивчити. В Києво-Могилянській академії викладають студентам на старших курсах як предмет і антропологію і археозоологію, і це дуже добре. За кордоном ситуація краща – в Польщі, в Німеччині є можливість спеціалізуватися на археозоології, хоча і там зазвичай базова освіта – археологія та історія. Напрямок швидко розвивається у світі і стає все більш затребуваним. Так що фахівці теж потрібні.
*У ілюстраціях використані фото з проекту «Дійсна наука» та особистої сторінки Євгенії Яніш.