Сьогодні ювілейний, 20-й, випуск АрхеоЗброярні – своєрідний підсумок чималого блоку наших зброярських наукових оповідок, тож завершити ми його хочемо гарматним пострілом, тим паче що такої зброї у нашому арсеналі ще не було.

Якщо поглянути на історію вогнепальної зброї загалом, то можна сказати, що її відкривають саме гармати, адже їх поява передувала так званій Великій вогнепальній революції XV-XVI століть, коли вже легша зброя з ґнотовими запальними механізмами, а саме аркебузи та мушкети, здійснивши цей переворот, значно підсилила піхоту та підвищила її роль на полі бою.

Легкі чіпкі Гаківниці, маневрові та «водоплавні» Фальконети, руйнівниці мурів Мортири, гучні Співачки та Солов’ї, довгі важкі Василіски – це все типи гармат, які часто міняли хід битви та були ключовим засобом як наступальних можливостей, так і обороноздатності тогочасного війська.

Традиційно вважається, що гармати були винайдені в Китаї в ХІІ ст., де вони стали своєрідним вдосконаленням вогневого списа, який стріляв за допомогою чорного (димного) пороху. Згодом цю військову техніку вдосконалювали та розвивали західноєвропейські країни. А от до України, не дивлячись на те, що вона була головним центром виробництва селітри, одного з найнеобхідніших компонентів для виробництва пороху, –  все це прийшло значно пізніше. Як наслідок відсутності розвиненої гірничозбагачувальної та металургійної промисловості, перші гармати були не місцевого виробництва.

Для прикладу артилерія Війська Запорізького була оснащена переважно імпортною технікою, Окрім придбання новітньої зброї за кошти, роздобуті у військових походах, козаки захоплювали гармати як трофеї в усіх, з ким доводилось воювати. На озброєнні у війську можна було зустріти найрізноманітніші зразки артилерії німецького, польського, турецького та іншого виробництва. І лише пізніше, з піднесенням Української державності, ближче до кінця ХVII – на початку XVIII століть, з’являються вже власні відливи гарматних стволів, коли постійні ливарні почали працювати у Глухові, Батурині, Чигирині, Києві та Переяславі.
Цікавий факт, що з розвитком власного ливарництва, досить часто трофейні гармати стали переплавляли на церковні дзвони, приклад тому наш відомий Кизи-Кермен, відлитий з трофейних турецьких гармат часів Азовських походів. До речі, цей дзвін можна побачити й зараз, адже він зберігається в Полтавському краєзнавчому музеї.

Також варто відзначити, що ефективність застосування гарматного озброєння залежала не лише від кількості стволів та їх калібру, а й від типів використовуваних боєприпасів, скорострільності, далекобійності та майстерності бомбардирів-пушкарів.
На першу половину ХVІІ ст. польова артилерія оснащувалася гарматами калібром не більше 6 фунтів, переважно – меншого, адже це додавало їм мобільності та вони були дещо легші в обслуговуванні.

Прикладом тогочасної такої поширеної козацької гармати і є наша знахідка – простий малокаліберний екземпляр з круглим злегка конусоподібним стволом та потовщеннями у вигляді кілець біля казенного та дульного отворів. Загальною довжиною 75 см, діаметри отворів –  5 см. Ця лита чавунна, як бачимо – не дуже габаритна, гармата переважно використовувалася як польова артилерія безпосередньо на полі бою. Найімовірніше, вона була покинута чи захована при переміщенні військ, або навіть після поразки. При цьому гармата була скоріш за все умисно, приведена до неробочого стану. Про це свідчать і відсутній запальний отвір, який було запаяно або заклепано, і зумисно відбитий або втрачений вінгард.

Кажуть коли гармати говорять – базіки мовчать, тож про історію цієї гармати промовчимо і ми, бо вона на жаль не відома: її як випадкову знахідку передали до Кременчуцького краєзнавчого музею у 1995 році.
Можемо лише припускати, що вона, можливо, використовувалась при обороні Яшла-вуз-керману-Кременчука, фортеці, яку свого часу на власні очі бачили та описали польський чернець-історик Шимон Оскольдський та турецький мандрівник Евлія Челебі, коли перебували в наших краях. А можливо, ця невеличка гармата – свідок розгортання Української національної революції, розпочатої Богданом Хмельницьким.

Що ж, наша козацька гармата вже давно замовкла, проте заговорили інші… І та ж Кременчуччина сьогодні потерпає вже від московитської навали та їх нищівного вогню…Тому насамкінець хочеться зацитувати повністю моторошно-пророчого вірша Василя Симоненка, якого він написав ще у далекому 1955 році:

МОЖЛИВО, ЗНОВУ ЗАГРИМЛЯТЬ ГАРМАТИ

Можливо, знову загримлять гармати,
І танк зімне пшеницю на лану,
І буде плакать і журитись мати,
Коли сини ітимуть на війну.

І хтось востаннє поцілує милу,
І хтось сльозу непрохану змахне,
А може, дехто втратить віру й силу,
Своє життя рятуючи одне.

Але не я… Я квиснути не стану,
Хоч як не буде боляче мені,
За нашу землю, дорогу й кохану,
Я рад прийнять на себе всі вогні.

За тих дітей, що бігають до школи,
За матерів, змарнілих у труді,
За рідні наші верби довгополі,
За наші дні, прекрасні й молоді.

І тут ні сліз, ні відчаю не треба,
І тут не треба страху і ниття —
Живе лиш той, хто не живе для себе,
Хто для других виборює життя.
22.06.1955

Велика подяка співробітникам Кременчуцького краєзнавчого музею в особі Алли Павлівни Гайшинської за надані фотоматеріали!