А чи чули ви про стародавні мечеті на Полтавщині?
А чи знаєте що це насправді? А чи в курсі що історія однієї з таких унікальних археологічної пам’ятки пов’язана з нашим березневим ювіляром – Тарасом Григоровичем Шевченком, якому завтра ми будемо відзначати ювілей від Дня Народження?

Саме він у 1845 році, працюючи на Полтавщині у складі Археографічної комісії, засвідчив залишки таємничої цегляної споруди у своїх польових нотатках, де описав об’єкт як поросле осиковим лісом та завалене цеглою укріплення, яке називається «Мечеть». Місце розташування її вказувалося «…у маєтності п. Родзянко над річкою Хоролом на горі». Шевченко зауважував що ніби раніше там стояла кругла висока вежа, але господар у пошуках скарбів підрив фундаменти і вона зруйнувалася. Неподалік знаходився високий курган, теж розритий і завалений цеглою.

Згаданим «шукачем скарбів» був Василь Ломиковський, але не поспішайте піонера полезахисного лісництва записувати в «чорні археологи». Насправді у 1810 році його невеликі розкопки цих фундаментів дали цікаві результати та він їх досить добре описав (як для початку ХІХ століття): там було знайдено «карнизні цеглини, що були вкриті поливою різних кольорів: білою, жовтою, темно-зеленою і коричневою («кавовою»). Ребра пласких цеглин, що складали стіни храму, усі повністю були покриті світло-бірюзовою поливою, як навіть сам закріплювальний вапняковий розчин між ними». Також дослідник відзначив високу якість поливних зразків, розуміючи, що вік їх становить не менше кількох століть. До речі – це перші та найдавніші задокументовані археологічні розкопки на теренах Полтавщини.

У 2016 році В’ячеслав Шерстюк, користуючись цими лаконічними описами та за допомогою вивчення ортофотопланів та космічних знімків виявив місце розташування цієї пам’ятки. Вона розміщувалася на так званій «Василівській горі» північ від с. Василівки на Семенівщині неподалік краю схилу долини лівого берега р. Хорол.

Це лише друга відома подібна пам’ятка на Полтавщині. Інша, Кишеньківська «мечеть», була відкрита та частково археологічно досліджена на початку ХХ ст. Ще одна «мечеть» відома лише за згадками давніх мандрівників поблизу Білецьківки.
А загалом по Україні подібні об’єкти також зустрічаються, наприклад, на Дніпропетровщині та Запоріжжі.
Та якщо ви гадаєте що це «мечеть» у класичному розумінні – ви також помиляєтеся). Погодьтесь, що культовим спорудам робити посеред полів? Наші предки «мечетями» називали стародавні поховання у склепах, що по суті являються соціальностатусними (іноді родовими) похованнями кочівників. Звісно, радянщина спаскудила поняття «мавзолей» своїм «вічно живим трупом», але по суті це і є воно: архітектурна споруда для поховання високоповажної особи.
Що означає розміщення на теренах Полтавщини цілого ряду «мечетей»-мавзолеїв? Те, що в післямонгольську добу ця територія вважалася ординцями «своєю». Бо хто ж буде ховати своїх «лідерів» на чужих теренах? Про ці та інші перипетії боротьби Литви з Ордою за Лівобережжя можна послухати тут: https://www.youtube.com/watch?v=K487vH1zZE8

Одна з характерних знахідок звідси – різнокольорові кашинні (світла формувальна суміш кварцевого піску, глини та вапна) вироби, профільована цегла, геометричні плитки та мозаїчні панно, які якраз і притаманні для будівель Золотої Орди. Відомо що блакитні, сині та бірюзові кольори одні з улюблених в ісламі і здавна активно використовувалися в оформленні мечетей. Це кольори неба, раю, та роздумів про божественну благодать. Саме такими кольорами рекомендують оздоблювати головний купол.
Тому зараз, маючи свіжі знахідки серед яких: чисельні плитки та цегла вкрита поливою, залишки полив’яних карнизів, мозаїки та орнаментованих фрагментів кахлів –– можемо спробувати ще ясніше уявити красу тих стін на тлі горбистих знайомих пейзажів.

Також маємо ще одного несподіваного свідка (він вже певно точно знав мечеть то була чи мавзолей)): на одній із цеглин знайдено відбиток котячої лапи. Подібні сліди подекуди знаходять на зразках давньої кераміки, особливо будівельної, адже коли ремісники залишали свої вироби сушитися на сонці коти чи собаки запросто могли пройтись залишивши свої автографи на ще не затверділому матеріалі. А ще можна пофантазувати що котяча лапа була своєрідною крапкою і знаменувала закінчення будівництва.

Проте ми не ставимо крапку в наших «золотоординських» пошуках – сподіваємося, далі буде!