Фундація монастирських обителей на теренах сучасної Полтавщини у ХVІІ – на початку ХVІІІ століть, окрім всього іншого, призвела до того, що вони досить швидко почали обростати земельними володіннями. Козацька еліта Гетьманщини, зокрема й місцева, щедро жертвували новозаснованим відлюдницьким обителям як значні кошти, так і земельні угіддя.

Тож, окрім релігійного морального значення, монастирі отримали значні важелі впливу на економічне життя місцевого населення, і серйозно впливали на колонізаційні процеси на теренах Лівобережної України та зокрема Полтавщини. Не одне село в межах тодішньої Полтавської єпархії утворилось з колишніх монастирських хуторів, які монастирські корпорації «осажували», розорюючи степові простори, які до того не знали рала. Не буде перебільшенням сказати, що завдяки земельним володінням та значній кількості «підданих», монастирі тримали у своїх руках добробут цілих областей краю.

Відповідно для контролю та кращого налагодження господарської діяльності на власних територіях великими монастирями-«метрополіями» часто влаштовувались невеличкі скити-«філії» на віддалених від центральної обителі угіддях.

Взагалі то, по своїй суті, пустинь – це малолюдне місце, куди йшов жити і молитися пустельник. А вже якщо надалі на цьому місті виникав скит, а можливо і монастир, то місце також іменувалося пустинню. В Україні ж пустинню зазвичай називали невеликий монастир (або його філію) у відлюдній місцевості. Помітної ролі в історії краю, окрім господарського освоєння, вони, зазвичай, не відігравали. Лише деякі з них у майбутньому перетворювались в окремішні самостійні обителі, як це сталось, наприклад, із Сокільским Преображенським монастирем.

На Полтавщині одним із найбільш значущим як за своїм релігійно-культурним, так і економічно-господарським потенціалом був Полтавський Хрестовоздвиженський монастир.

Так до указу Катерини II про секуляризацію монастирських маєтностей 1786 року він володів селами Розсошенці, Триби (з водяним млином), Сторожеве, Семенівка, а також Буланово та Вільшанка (Вольховщина). Поряд з двома останніми і були створені окремі пустині для догляду за земельними володіннями обителі, а при Буланівській – ще й за водяним млином, який приносив значний прибуток.

Варто відзначити, що загалом на момент «катерининської ревізії» в усіх вищеназваних населених пунктах Хрестовоздвиженському монастиреві належало близько 2000 душ чоловічої статі. Ченців і послушників же у монастирі тоді налічувалося близько 50 осіб.

Після секуляризації у володінні полтавської обителі загалом залишилося 202 десятини 822 квадратних сажнів угідь, у тому числі 61 десятина 646 квадратних сажнів в урочищі Триби. Відомо, що в подальшому частину угідь, луги, ченці здавали в оренду під пасовища, а частину обробляли самі. Також монахи брали на випас худобу міських жителів, маючи з цього непоганий зиск. Можна припустити, що таку ж економічну кмітливість монастир проявляв і в попередні часи щодо земельних угідь поряд з віддаленими скитами.

На жаль, про Булановську Варваринську та Трьохсвятительську Вільшанську пустині збереглось дуже мало інформації. Впевнено можна сказати лише те, що були вони чоловічими, існували, про що вже сказано, як філії Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря, і розташовувались у межах земель теперішньої Щербанівської громади.

Навіть точна дата заснування цих пустиней на сьогодні невідома. Єдине, що можна зауважити, враховуючи українські реалії – це не могло статись раніше, аніж навколишні землі були надані у власність «метрополії». Масове ж надання Полтавському монастиреві земельних угідь фіксується документами у 1670-1690-х роках, зокрема не лише під Полтавою, а й на Пслі та Орелі.

Так відомо, що ігумен Самуїл 15 травня 1659 року отримав від царя Олексія Михайловича «крепости» на попередні надання Мартина Пушкаря та Івана Іскри, головних фундаторів монастиря, на «дворец» [двір] навколо лук, полів та лісів «від Розсошина хутора до Буланова лугу». Відповідно, можна припустити, що це взагалі були чи не перші земельні володіння Полтавської обителі наряду з кількома млинами.

Також варто відзначити, що гетьман Іван Мазепа 16 вересня 1688 р. надав Полтавському монастиреві землі та осілий люд над річкою Тростянцем. Вірогідно, останній топонім – тогочасна поширена назва річечки, що пізніше мала назву Вільшана (Ольшана), а зараз більше відома як струмок Говтв’янчик. Не виключено також, що цим універсалом до монастирських володінь «Буланового лугу» «дорізалися» нові землі по струмку.

Хай там як, розвій фундацій дрібних «філій» на власних земельних володіннях «метрополій» документально фіксується не раніше першої половини ХVІІІ століття. Як приклади можна згадати Красногірський Чорнуський і Онуфріївський скити Мгарського монастиря, Преображенський Гадяцького, а також Сокільський і Нехворощанський того ж Полтавського. Найімовірніше, фундація невеличких Булановської  та Вільшанської обителей відбулась у той же період.

Водночас, загадкою залишаються навіть місця розміщення вказаних обителей. Так, щодо Варваринської пустині було відома лише вказівка Х.Попова за 1891 рік з припущенням про її розташування «за 7 верст від Полтави», на місці «теперішньої казенної лісної дачі» біля хутора Розсошинського. При цьому в публікації у «Полтавських єпархіальних відомостях» дослідник відзначав, що Варваринська Булановська пустинь інакше називалась ще Болемовським скитом.

Таким чином, вивчення історії дрібних монастирських обителей – справа досить складна. Головна причина цього – брак історичних документів. Тож, на разі, стоїть питання подальшого вивчення історії монастирських пустиней на Полтавщині, і відповідно – їх безпосередньої локалізації.

Докладніше за посиланням: https://map.codpa.org.ua/?visitid=10910