Назбирали для Вас трішки читання, якраз для неквапних останніх осінніх вечорів. Це видання Центру 1994-1998 років і ще більш давні – Полтавського краєзнавчого музею, які описують пам’ятки археології Полтави та її околиць, їх перші дослідження.
Прочитавши ці наші видання Ваші знання неабияк поповняться новим, цікавим, достовірним науковим матеріалом.
Тож тепер своїм друзям ви зможете розповісти про:
– найдавніше «полтавське» житло – мисливське стійбище (помешкання людей сучасного антропологічного типу), виявлене на південній околиці міста — території колишнього глиняного Щемилівського кар’єру;
– дізнаєтесь, що Біла гора в Макухівці – це не про сміттєзвалище, а про поселення доби неоліту-бронзи;
– про коштовний скарб X-XI ст., який було знайдено неподалік будинку Полтавського губернського земства (той що нині Краєзнавчий музей). Про все це і багато більше читаємо тут: «На землі Полтавській» https://www.codpa.org.ua/library/na-zemli-poltavskij/?fbclid=IwAR10V3mvDTFC2T3MpKoUf4ap3CxaWJC2d_NZrN3i-NnjfPnbGaIVkaUNOL4
На особливу увагу заслуговує також каталог «Археологические памятники територии г. Полтава и окрестностей» https://www.codpa.org.ua/library/arheologichni-pamyatky-terytoriyi-mista-poltavy-ta-okolycz/
Це поважне видання побачило світ ще у далекому 1988 році, видане Полтавський краєзнавчим музеєм (з дозволу якого, і відповідно до меморандуму про співпрацю з яким, їх видання теж подекуди будуть з’являтися на наших ресурсах), але досі має неабияку цінність для науковців, бо містить перелік археологічних пам’яток на території міста Полтави та її околиць з описом їх місцезнаходження та визначеною культурною приналежністю.
Проте географія представлених наукових видань не обмежується лише містом Полтавою, а й охоплює ближні та дальні рубежі Полтави та теперішнього Полтавського району.
Погодьтеся – цікаво дізнатися, наприклад, про срібні позолочені поясні прикраси з угорського поховання, мармурову булаву середньодніпровської культури чи казан гунського часу. Де і як це було знайдено шукаємо тут: «Курганы нижнего Поворсклья»
У 1948 році мешканець села Жуки Федір Снитко знайшов кам’яну діоритову сокиру ямного часу (ну він про це звісно не знав, поки не приніс до музею). Чоловік вирішив повторно використати стародавній виріб. Новий хазяїн, зігнувши металеву втулку та розклепавши її зверху, посадив через неї знаряддя на держак. 12 років сокира справно використовувалася за попереднім призначенням у сучасному господарстві, найчастіше як молоток, і в тому числі для забивання металевих цвяхів, аж поки не потрапила (нарешті!) до музею.
