Колись наші пращури прийшли до висновку, що крім палиць, списів чи дротиків, їм потрібна ще якась зброя.
Така, яку можна постійно носити з собою, якою зручно діяти в ситуаціях, коли не можливо розмахнутися чи залучити «далекобійники».
Вона мала б продовжувати та подовжувати руку, надаючи людині перевагу в дистанції, та давала б можливість завдавати колоті точні удари з дуже близької відстані. 

Найпоширенішим матеріалом, що використовувався для виготовлення такої «холодної зброї» того часу, був камінь, і в першу чергу – кремінь. Його еволюційними пращурами на цьому шляху, вочевидь, були – дерево, кістка та роги тварин. Варто зазначити, що не тільки колючі властивості зброї були необхідні людині для досягнення тієї чи іншої мети, але, звісно, й ріжучі.

Найкраще під такий опис підпадає ніж-кинджал – холодна зброя у вигляді гострого з обох боків клинка, що звужується до кінця, прототипи якого і створили колись наші винахідливі предки.
Це вже значно пізніше у світі з’явилися джамбія, кама, пугіо, чинкведея та інші, а спочатку був він — такий непоказний крем’яний предок кинджала, який дослідники назвали так за його загострені з обох боків ретушшю леза.

Нашу знахідку було виявлено у 2014 році, під час археологічних розвідок під керівництвом Олександра Борисовича Супруненка на залишках стародавньої стоянки в урочищі Матюшине, на території сучасної Котелевської громади.
Цей невеликий кинджал видовжено-ромбічної форми, виготовлений з коричнево-сірого напівпрозорого кременю. Він мав коротке трикутне лезо, бічні уступи в основі та рівномірно звужений видовжений черешок. Поверхня була оброблена характерною струменевою ретушшю. Збережена довжина кинджала — 6,9 см.

Подібні вироби є характерним зразком озброєння катакомбних племен доби раннього бронзового віку, і мають майже ідентичний відповідник у добірці зразків зброї цього часу. Тож віднесення цієї знахідки до кола донецьких катакомбних старожитностей цілком правомірне, особливо з огляду на розміщення поряд стоянки цього часу — Матюшине ІІІ.

І хоча племена донецької катакомбної культури вже широко використовували мідь та бронзу, не варто думати, що відразу після появи металу камінь втратив своє колишнє значення. Значно пізніші металеві зразки часто своєю формою наслідували кременеві.
Та й подібні ножі так повністю і не щезли з ужитку, просто з часом видозмінили свою функцію, при цьому набувши ще більшої важливості – вони здебільшого стали сакральними.

В іспанській мегалітичній гробниці Толос Монтеліріо, яка досліджувалась у 2007-2010 роках, було знайдено надзвичайний артефакт — кришталевий кинджал з накладками зі слонової кістки. Його довжина складає 22 см, а приблизний вік – п’ять тисяч років.

Рідкісний коштовний матеріал свідчить про його особливу цінність і статусність, та, вочевидь, наділяв кинджал в очах його сучасників і певними магічними функціями.
А де давня людина вбачала магію – там обов’язково був ритуал.

Ритуальна функція подібної зброї збереглася ще на довгі часи у багатьох народів, особливо яскраво її засвідчили, наприклад, європейські колонізатори Мезоамерики. Звичай вирізати серця крем’яним чи обсидіановим ножем вимагав від жерця точності та вправності, а матеріали обиралися за свої ріжучі якості.
Цей звичай шокував тоді завойовників, та й нас досі шокує, але у кожного народу були свої стосунки зі смертю.

Іспанські автори XVI ст. оповідали що у мешіка (автентична назва ацтеків) знахарка, беручи в руки кожного новонародженого хлопчика, казала йому:
«Дізнайся і зрозумій, що не тут твій дім, бо ти – воїн і слуга. Твій обов’язок – це війна, ти даси Сонцю їжу (серце) і питво (кров)…». Вона говорила про священне місце – поле бою, і про велику пошану – смерть на жертовному камені: «Може, ти заслужиш велику нагороду – смерть від обсидіанового ножа».
Смерть на жертовному камені вважалася благородною і прекрасною, відомі випадки, коли полонені воїни, якщо їх з якоїсь причини довго не приносили в жертву богам, вимагали цього.

Що ж, високість військових жертв дуже хочеться так і залишити в минулому.

Та доки світ (майже увесь), плекає гуманістичні ідеали, наше небо ріжуть зовсім інші кинджали… Проте як каже давня корейська мудрість – «хороший кинджал треба ще вміти в руках тримати». А наша кожна відаюча бабця додала б – «А хай би вони вам, нелюди, повідсихали!»