Історія шлюбу з давніх давен зберігалась ще з біблійних віршів. Відома всім фраза «І доки смерть не розлучить нас» насправді походить ще з «Євангелія від Матвія» 19:6, але, тим не менш, і досі популярна у закоханих нашого століття. Однак, наші предки зовсім не вважали, що смерть – розлучниця. Радше навпаки, люди бронзової та скіфської доби вірили у духовне безсмертя двох закоханих сердець.
Уявімо, що наші пращури, наприклад молодята-«ямники», дали подружню клятву бути разом назавжди. А це означало, що якщо життя чоловіка обірвалося у військовому поході, родичі проводжали пару у вічне життя, справивши традиційну тризну для померлих, а дружина воїна могла випивати цикуту й вже у могилі міцно обіймала коханого, щоби вирушити з ним у сакральний шлях.
Така історія фіксується досить нечасто для стародавніх племен на території сучасної України, хоч тут «інститут» шлюбу та вірності був розвинений досить добре, і де навіть до давньоруської доби зберігались звичаї, за якими жінка вважала за краще піти услід за своїм померлим чоловіком.
Сьогодні, до Дня закоханих ми хотіли б розповісти про деякі парні поховання чоловіка та жінки, знайдені на території України. За оцінкою фахівців з автопсії, укласти вже неживі тіла в міцні обійми – неможливо, а тому принаймні один з померлих, можливо навіть самостійно, надавав цієї своєрідної пози своєму тілу сам перед самою смертю. Тож можна сміливо вважати, що «останній путь» наших предків був справжнім свідченням вічного кохання.
1. Сімейне поховання ямного часу з околиць с. Новофедорівка на Полтавщині
Виявлене у 2019 році на трасі Полтава-Чутове під час спільних розкопок Науково-дослідного центру «Рятівна археологічна служба» Інституту археології НАН України та Комунального закладу «Центр охорони та досліджень пам’яток археології» Полтавської обласної ради під керівництвом В’ячеслава Шерстюка.
В одному із впускних підкурганних комплексів епохи ранньої бронзи було виявлене колективне (очевидно сімейне) захоронення пізньоямного часу – чоловіка, жінки та дитини. Судячи з простеженого положення кістяків чоловік був покладений у класичній для ямної спільноти позі — з підігнутими і піднятими в колінах ногами, що пізніше завалилися набік. Тоді як жінка лежала на боці, головою та ногою притиснувшись до тіла чоловіка, і поклавши одну руку йому на його кінцівку. Складається враження, що жінка відправилася у потойбіччя разом з чоловіком ще живою, зайнявши таку позицію в могилі. Скоріш за все після того, як прийняла отруту.
У цьому похованні чоловік супроводжувався до потойбіччя кам’яною сокирою, жінка ― скроневим бронзовим кільцем, а немовля ― намистом з амулетів, виготовлених з ікл тварин, та кістяних пронизок, більшість з яких були декоровані гофруванням. Саме це поховання було нами реконструйовано у 3D-вигляді.
2. Парне поховання висоцької культури з с. Петрики Тернопільської області
Могильник висоцької культури у Петриках поблизу Тернополя був виявлений ще у 1987 р. археологом Олександром Ситником. У 1995 р. на пам’ятці було відновлено розкопки археологічною експедицією Львівського музею історії релігії та Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України під керівництвом Миколи Бандрівського. Усього ж в цій місцевості з 1995 по 2004 роки виявлено орієнтовно 58 парних поховань, в яких лежали саме чоловік і жінка.
Але поховання під польовим номером №27 з цих розкопок – найбільш унікальне, адже в могилі лежали кістяки чоловіка і жінки, які міцно обіймали один одного, були звернені обличчями, торкались чолами, а жінка обвивала чоловіка ногами та зап’ястям руки. На небіжчиках були бронзові прикраси, а в їхніх головах знаходилися глиняні миска, горщик і три черпаки.
Це поховання було вирізане монолітом і експонується у Львівському музеї історії релігії в первісному вигляді у заскленому саркофазі.
3. Парне скіфське поховання, знайдене на могильнику Мамай-Гора Запорізької області
Виявлене влітку 2018 року під час археологічної експедиції історичного факультету Запорізького національного університету під керівництвом Світлани Андрух та Геннадія Тощева.
Це поховання цікаве тим, що доволі «свіже», але по ньому вже є попередні висновки, наприклад, що це поховання – подружжя. Керівники експедиції висловлюють припущення, що жінка була похована разом з чоловіком одразу, адже положення тіл були ідентифіковані ними як такі, які укласти так міцно разом після смерті було б складно. На даний час поховання ще досліджується, і в лабораторії тривають експертизи.
На сходах до поховальної ями також було виявлені залишки кісток тварин, в головах у померлих – скелет коня. Це свідчить про те, що рідні померлих не тільки залишили традиційні для скіфів обладунки, але й зробили жертвоприношення, щоб допомогти подружжю в потойбічному житті.
4. Парні поховання давньоруської доби з городища Плісненськ (Львівська область)
Виявлені ще у 1881 році польським археологом, музеєзнавцем Теодором Земєньцьким (Нечуй-Земецький), який провів одним з перших професійні розкопки у Східній Галичині. Наприкінці 19 ст. Земєньцький вперше дослідив кургани на території Плісненського городища. В одному із курганів було віднайдено парне поховання випростаних на спині чоловіка та жінки, які тримались за руку. У зубах померлих зафіксовано золоті бляшки – так звані «оболи мертвих» («оболи Харона»). На шиї жіночого кістяка було намисто, а на її правій руці – золотий пластинчастий браслет.
В іншому кургані було також віднайдене скелети чоловіка і жінки, які обіймалися руками, а на місці їхніх зубів також було зафіксовано золоті «оболи мертвих». Поховання супроводжував багатий похований інвентар (залізний меч у бронзових піхвах, залізна сокира, золотий та срібні перстні, срібні браслети, поясні пряжки, два відра, три ножі, намистини та інше приладдя). Ці поховання археологи датують останньою чвертю Х – першою половиною ХІ ст. та припускають, що обидві пари померлих були княжого роду й були поховані одночасно.
Прямих доказів, що жінка пішла вслід за чоловіком у могилу добровільно – немає, але подібна поза все ж таки схиляє до думки що це дійсно було подружжя, а тому відповідно до певних традицій та звичаїв цілком вірогідно що й в даному випадку може спостерігатися практика «добровільного супроводу померлого».
Відтак, схоже, що традиція українців «берегти своє кохання» була пронесена через тисячі років. Цікаво, що в індуїстській традиції є ритуал Саті, коли вдова після смерті чоловіка також підлягає спаленню разом із ним. Але в звичаях наших предків рішення дружини, яка лягала обіч з судженим до могили чи труни, – зазвичай було добровільним. Вочевидь, це в жодному разі не означало втечу від реальності чи труднощів того часу, й не було актом суїциду. Навпаки, вчені припускають, що такий вчинок радше був зумовлений душевним поривом і волінням ніколи не розлучатись з коханням, що означає, що ми вміємо любити так, як ніхто інший у цьому світі.