Хоча прислів’я каже що «не молот кує, а коваль» — та все ж найвідоміші легендарні знаряддя і зброя були наскільки важливими, що мали власні імена.

Найвідоміший з молотів – «той, що розбиває», Мйольнір, – належав скандинавському «побратиму» Індри, Зевса та Перуна — «громовику» богу Тору. Цей молот війни, викуваний колись братами-гномами, мав велетенський руйнівний потенціал та асоціювався з блискавкою. А ще був успішним «бумерангом» — мав властивість повертатися в руку власника після того, як його кинули й він уразив ціль. Припускають що Тор був найпопулярнішим тогочасним божеством, тому не дивно що молоти були такі поширені в Скандинавії. Ними послуговувались під час багатьох священних церемоній, тож, навіть за часів хрещення, вони залишались дуже популярним оберегом, — конкурентом християнського хреста, іноді їх навіть носили (та й досі носять) разом.

Проте історія молота багато давніша за скандинавські саги. Ще за часів неоліту люди почали використовувати молоти, вони були найдавнішою древковою зброєю, яка часто поєднувала в собі декілька функцій: інструменту, зброї, а також іноді мала певне церемоніальне значення.
Спочатку молоти функціонально були аналогічні булаві, проте пізніше з часом модифікувалися, та вже могли завдавати дробних, рублених і розриваючих ударів, міняючи разом з тим форму та матеріал з якого їх виготовляли.

Наш артефакт було знайдено поблизу села Авдіївка, тогочасного Лохвицького району (нині Лохвицька ТГ Миргородського району) на Полтавщині у 1985 році, експедицією під керівництвом Ю.О. Шилова.
Курганна група ІІ являла собою скупчення  з 14 курганів, серед яких, в насипі №1 і було знайдено воїнське поховання, яке науковці ідентифікували як чорноліське (передскіфський час).
Ця археологічна культура була поширена в лісостеповій смузі Правобережної України, але в межах її ареалу, серед локальних варіантів, виділяють і Лівобережний — ворсклянський (басейн річки Ворскла). Поруч із чорнолісцями на теренах Полтавщини кочували перші відомі за літописами племенами, назва яких дійшла до нас, – кіммерійці.
Давнього воїна, чоловіка середніх літ, у потойбіччя супроводжував виразний інвентар: глиняний ліпний горщик тюльпаноподібної форми, залізний ніж, пряжка та амулет зі спилів зубів великої тварини, залізний вток та уламок наконечника дротика, а також герой нашої публікації – молот.

Бойовий молот мав прямокутний отвір під руків’я, був «заввишки» 10,0 см, з 4,0×3,5 см діаметром обуха та перетином отвору 2,6×1,2 см.
Цікавим також є матеріал — він був виготовлений з основи рогу оленя.
Річ у тім що артефакти чорноліської культури більше представлені кам’яними та бронзовими сокирами, землеробськими знаряддями з бронзи, рідше — залізом, посудом, бронзовими прикрасами.
Звісно, достеменно ми не можемо сказати чи був цей молот інсигнією, чи бойовим знаряддям, чи й тим та іншим (що найбільш ймовірно). Але те що рогові молоти початку І тис. до н.е., – значна рідкість, – це факт.

А що саги? Ця давня пам’ять каже що з розжареним молотом і поясом сили Тор непереможний. Але навіть він не зможе запобігти фінальній згубній битві світу — Рагнароку, проте, зможе позбавити світ від зла — змія Йормунґанда, хоча і ціною власного життя.
Цей «кінець світу» унікальний тим що все справдиться, все відомо наперед — хто виживе, хто загине і від чиєї руки. Навіть боги усвідомлюють те, що вони безсилі уникнути цієї битви, але готові мужньо зустріти свою долю.

Але не все так печально, бо ті ж саги пророкують, що після всесвітнього знищення мине якийсь час, і нова земля вирине із моря, зелена та родюча, на полях проростуть несіяні злаки, явиться знову молоде сонце, а рід людей і богів виживе та розквітне.
Як і Україна, бо ми так само мужньо приймаємо нашу долю позбавити світ від зла, цим самим врятувавши свою ідентичність, щоб створити новий, кращий світ для прийдешніх поколінь.