Наприкінці липня відзначали одне з багатьох «собачих»
календарних свят — День безпородного собаки.
Нам видається що це хороший привід зазирнути за давні «земляні лаштунки», й дізнатись більше про своєрідні похвальні (й не лише) обряди. 

Якщо відслідковувати собачі культи світом, то можна знайти згадки що сам єгипетський бог мертвих та поховань, ―  Анубіс, ― спочатку зображувався з собачою головою, а не з головою шакала. Його місто Кінополіс (місто собак), протягом усієї історії Давнього Єгипту було центром поклоніння потойбічному богу. А пізніше, з приходом римлян, цей культ злився з культом Гермеса, й світ отримав нове напівсобаче божество ― Германубіса.

Та що там, навіть в християнській традиції Святого Христофора зображували з собачою головою, правда лише до Синоду 21 травня 1722 року, на якому подібні зображення чомусь визнали як «противні єству, історії та самій істині», а святий з тих пір поставав цілком антропоморфним, переважно у образі воїна.

Є собачі поховання і на Полтавщині.
Одне з них було знайдено при проведенні розкопок у минулому році поблизу села Потічок, неподалік Решетилівки (дослідження НДЦ «РАС» ІА НАН України спільно з нашим Центром, керівник проєкту ― В’ячеслав Шерстюк). Умовно назвімо нашого чотирилапого ― «Сірко». Наразі, після аналізу кісток археозоологинею Євгенією Яніш, ми маємо набагато більше уявлення про цього пса, й навіть вимальовується хорророподібна поховальна історія.

Традиційно якщо в курганних комплексах знаходять тваринні рештки — то здебільшого це своєрідні «ланч-бокси» для небіжчика, які стануть у нагоді для довгої потойбічної подорожі. Переважно ними були рештки свійських тварин: бика, вівці, кози тощо.
Якщо ж тварини були з кола ближчих друзів людини, то вони могли мати й цілком інше призначення ― як то, зокрема, бути супроводжуючими в інший світ.  Собака — вартовим який контролює межі між світами, або охоронцем поховання; а кінь — транспортним засобом у потойбіччя.
Також обидві категорії використовувались і ще з однією метою —жертвоприношення.

Повернемось до нашого «Сірка». Звернемося до аналізу кісткових решток, здійснених, як ми говорили вище, археозоологинею Євгенією Яніш.
Всі знайдені кістки належать одній особині собаки. Скелет представлений майже повно, але в матеріалі відсутній сам череп. Є нижня щелепа й один верхній зуб з невеликим уламком твердого піднебіння.
Ситуація доволі дивна, тому що якби собаці відтяли голову, верхній зуб у матеріал не потрапив би… Надріз зсередини атланта (ІІ шийного хребця) скоріш вказує на те, що голову відділили».

Подібні практики поводження з трупами, посмертні маніпуляції, пояснюють як  результат продукуючих обрядів, у яких смерть виявляється засобом для відновлення нового життя.
Схожі ритуали етнографи, наприклад, фіксували у примітивних народів Півночі: вбитий звір мав  відродитися після того, як люди з’їдять його м’ясо чи скористаються шкірою, і поховають розчленовані кістки скелета в окремих місцях.
Загалом продукуючі  обряди  мали  поновити  порушену мисливцями рівновагу в природі, відроджуючи душі вбитих тварин.
Зважаючи на стратиграфічну та планіграфічну позицію цього «собачого поховання» воно синхронне цілій низці зрубних захоронень (доба пізньої бронзи), що сформували в кургані цілий могильник Цікаво що в цьому кургані було й досить рідкісне поховання цієї культурно-історичної спільноти: дорослому небіжчику під голову поклали зуб ведмедя, своєрідний амулет, що міг позначати цього представника індоіранських племен як знатного мисливця (Потічок К1/2020 об.3 (пох. 1). А чи не був наш «Сірко» його вправним помічником, мисливським псом? Остаточну відповідь на це дати неможливо, але таке припущення зробити можна, тим паче що й цей «мисливець», і наш «Сірко» був похований дещо окремо від основної групи захоронень могильника (поховання людини ― в полі кургану, собаки ― трішки далі, за полою насипу).

Виключно шанобливе ставлення до собак та піднесення їх майже на один щабель з людиною (собака вважалася другою за святістю живою істотою) спостерігалося саме у зороастрийців (з якими, на думку багатьох дослідників, й пов’язані етнічно племена зрубної спільноти). Багато в чому це пояснюється раціональним світоглядом ― адже собака приносить користь людині, охороняючи її житло, худобу та супроводжуючи на полювання.

Такі поховання псових, поряд основних, людських, ― випадки хоч і рідкісні, але непоодинокі на території Полтавщини.
Такого виду захоронення знайдене під час науково-рятувальних робіт (2007-2011 р., розкопки Олександра Супруненка) в зонах будівництва гірничо-збагачувальних підприємств кол. Комсомольського мікорегіону. В одному з курганів було знайдено два поховання тварин ― собак (Бондарі, курган 3, поховання 1-2). Обидва скелети лежали в анатомічному порядку, і належали невеликим собакам віком від двох до трьох років. Вони розглядаються як жертовні поховання, здійснені в полі насипу кургану, можливо ― з охоронною метою.

Розкопки Петрашівського кургану в 2011 р. (керівник ― О. Супруненко) Кременчуцького району Полтавської області, теж мають «собачу мітку». Рештки похованого(поховання 15, інгульської катакомбної культури), дорослої людини зрілого віку, супроводжували залишки інвентарю: уламки ліпного посуду, скол кременю, велика пляма вохри, кістки свійських тварин. А у східній частині дромосу (коридор до поховальної камери) була виявлена стегнова кістка собаки. Цілком можливо що цей пес супроводжував господаря в останню путь чи охороняв вхід в основну камеру від грабіжників.

«Собачий характер» має і  знахідка примітивної зооморфної статуетки у похованні в Дуканичах, що була знайдена  у ході розкопок 2006 року (мікрогрупа I, курган №1, поховання 8).
Це захоронення ямного часу  супроводжувалося двома предметами, однин з яких — пласка фігурка, виготовлена з вапняковомергелевої конкреції. Вона віддалено нагадує у профілі фігурку собаки, з видовженою мордою, притиснутими вухами, загнутим догори хвостом і короткими ніжками.

Вже значно пізніше, у давньоруський час, собаки відіграють більш «приземлену» функцію. Так, охоронні розкопки Полтавського форштадту, посаду літописної Лтави (1998 р., Олександр Супруненко), що здійснювалися силами нашого Центру, теж дають нам нагоду «взяти» собачий слід — у кількох господарських ямах було знайдено щонайменше 5 скелетів собак, переважно хаотично розміщених, але були й такі що лежали в анатомічному порядку. Ймовірно собаки були вбиті через зараження сказом, хоча у будь-якому випадку наявність в ямі їх кістяків — свідчення існування неподалік псарні.

Попри всі дослідження і припущення ми можемо лише уявляти ким був наш Сірко з Потічка – ритуальним дарунком принесеним заради легкого і безпечного шляху мисливця у потойбіччя, чи вірним другом який супроводжував господаря в останню путь.

Нам лишається піклуватись про братів наших менших, бо вони здавна піклуються і вірно супроводжують людину у «всіх світах».

PS. Щиро радіємо що 15 липня Верховна Рада таки ухвалила комплексний законопроєкт 2351, покликаний захистити диких і домашніх тварин від жорстокості та експлуатації!

Юлія Деркач, наукова співробітниця КЗ «ЦОДПА»

Для підготовки публікації використано матеріали: Звіт археозоолога Євгенії Яніш про остеологічні матеріали із розкопок Решетилівської експедиції 2020 р.;
Звіт про охоронні розкопки Полтавського форштадту — посаду літописної Лтави. 1998 р. ;
Супруненко О. Б. кургани між сс. Дуканичі та Солонці на Нижньому Пслі;
Супруненко О.Б. Петрашівський курган доби енеоліту – бронзового віку;
КУЛЬТУРА, СУСПІЛЬСТВО Е-журнал урбаністичних студій
Танатологія № 4 (11) Київ 2020
Стаття – ПТАШИНІ ЯЙЦЯ З ПОХОВАНЬ КУЛЬТУРИ ЧЕРНЯХІВ − СИНТАНА-ДЕ-МУРЕШ.